Упродовж кількох десятиліть іде дорогами життя один з найвідоміших фольклористів Закарпаття, академік Академії наук вищої освіти України Іван Хланта. Знайомлячись із його творчим доробком і власне з ним самим, я намагався відкрити його для себе, зрозуміти, пропустити через свою свідомість ту титанічну працю, на яку він себе прирік на дорогах життя як дослідник.

Іван Васильович надзвичайно проста, чуйна, добра і щира людина, інколи на стільки, що не розумієш часом, з ким маєш справу по суті. Тільки відкривши рота, сказавши щось, починаєш усвідомлювати, як цей мудрий чоловік розставляє твої думки, слова, а часом і цілі фрази на своє місце. У нього загострене відчуття слова. Я усвідомив це трохи пізніше, коли мав можливість детальніше заглибитися у його творчість, коли поставив собі за мету знайти, зрозуміти сенс його життя. У чому він? Відповідь проста, як правда. Іван Васильович приречений шукач, творець, трансформатор усього того, що надбало суспільство протягом свого історичного розвитку. Починаючи з незапам’ятних часів білих хорватів, і закінчуючи часом, вибачте, графоманськими недоречностями, що теж знаходять своє місце під мікроскопом цієї людини.

Його стихія – пісня, казка, легенда, приказка. Та навіть анекдот не проходить повз його допитливу натуру. Усе це є фундаментом нації у загальному контексті й винятково виокремлюється, коли мова заходить про субетнічний корінь того чи іншого шедевру усної чи писемної народної творчості. Я зрозумів, що суть життя й праці Івана Васильовича полягає у простих істинах: шукати колись кимось створене, знайшовши — зберегти, зберігши — примножити, а потім, примноживши, поширити, передати, віддати людям, усім тим, кому й для кого все це нагромаджувалося віками. Та ще й самому долучитися до створення нових шедеврів, якими часто-густо захоплюються поціновувачі його творчості. Це те найблагородніше покликання, той зміст життя, який кожен з нас шукає, а часом, зневірившись у власних труднощах, опускає руки, починає скиглити, клясти все, на чому стоїть світ, нічого не робити, аби тільки оправдати свою слабкість, своє безсилля перед проблемою, створеною самим собою. Такі люди опускаються до марнотратства часу, словесної тріскотні про життя, політику, жінок, буденність, оправдовуючи себе питаннями «А що я можу?», «А кому це потрібно?»

Та це не про Івана Хланту. Важко сказати, коли він уперше взяв до рук бляшане чорнильне перо, аби покласти на папір почуту в хаті від рідних   батька, матері, у дорозі від випадкового перехожого загадку, пісню, легенду, приповідку… слово. Слово, яким у великих містах, асимільованих поп-культурою, вже ганьбляться. Але, почувши перлини, записані Іваном Васильовичем, запалюються очі. Він не тільки карбує це слово у своїй пам’яті, а при першій же можливості кладе його на папір. Це корінь його творів, майбутніх книжок, це той цвіт, який обов’язково дасть плід. Плід скуштує той, хто буде його шукати, а знайшовши, не скаже, що він квасний, не розуміючи суті того, до чого долучився.

Велику кількість книжок видав уже Іван Хланта. А, Боже милий, скільки статей, книжок чекають свого часу. І кожна книжка, вибачте за банальність, для  автора, як дитина – рідна, єдина й неповторна.

Усе своє багатство зберігає скарбошукач у власній великій науковій бібліотеці, затиснутій стінами квартири. Глянувши на ці скарби критичним оком, я зрозумів, що вони значно переросли ті квартирні штанці, з яких намагаються вирватися у широкий світ, на волю. На жаль, буденність така, що передати ці скарби сьогодні ніде. А державу це мало обходить.

Зібране, надбане протягом майже семи десятків років друковане й ненадруковане слово могло б стати гордістю будь-якої бібліотеки. І не тільки обласного рівня. Тут другий музей творів письменників Закарпаття. Перший – народний літературно-мистецький музей – знаходиться у його рідному селі Копашново Хустського району. Де ще є такий музей?! В області такого нема. А ось в Україні не можу сказати, бо не знаю. Хай відгукнуться ті міста і села, де зібрано всі або майже всі твори письменників тої чи іншої області.

Скарбошукач. Так назвав Івана Васильовича відомий закарпатський поет Василь Густі. У вірші «Живе собі поважний чоловік» Василь Петрович виводить на Боже сонце багатство Івана Хланти. А воно в його незбагненному  бажанні шукача-збирача збагатитися самому та через себе передати скарби людям:

А тим скарбам не звідати ціни,
Дорожчі бо від золота вони!..

За слово-скарб Іван Васильович має велику шану. Бо що може бути дорожчим за слово материнське, рідне, не чужинське. І ніби підсумовуючи, поет Василь Густі зазначає:

За це всі люди дякують йому,
він має щонайвищу з нагород –
скарбошукач зове його народ.

 Для читача, який тільки знайомиться з творчістю Івана Хланти, назву його  знакові книги: «Правда і кривда», «Розумниця», «Мамине серце», «Володимир Гнатюк. Казки Закарпаття», «Казки про бідних і багатих», «Трапила коса на камінь», «Казки Карпат про тварин», «Казки та легенди з-під Хустського замку», «Пісня над Карпатами» «Ой видно село», «Пісні Іршавщини», «Співайте, Богові нашому, співайте», «Народні пісні українців Банату (Румунія)», «Пісня – то моє життя», «Пісня над Дунаєм. Народні пісні русинів (українців) Сербії»,», «Пісенна хвиля Оглядова» та ін.

Повірте, це не тоненькі книжечки. Щоб їх здолати, потрібно потратити не одну безсонну ніч. Занурившись у книги, скоро не виринеш з того багатства фольклору. Ті скарби засліплюють, заворожують, кидають в астральний простір нескінченного, незбагненного часу. Треби бути сильним духом і сильним серцем, благородним у помислах, бо лиш тоді наблизишся до розуміння істини життя. А вона в усній народній творчості. Ось де потрібно її шукати. А ще треба бути дуже уважним. Бо істина ця захована, її потрібно знати, як і де шукати. Це не ті букові гриби, в які ми спотикаємося, бродячи лісовими нетрями. Це особливі, неповторні скарби, які відкриваються справжнім скарбошукачам, наділеним мудрістю віків, сумлінням. Чи не в тому щастя людини бути причетним до чогось великого, вміти слухати й чути клич віків. Саме той клич захований в українському національному фольклорі.

Своє щастя скарбошукача, як відзначив поет Василь Густі, Іван Васильович шукає на дорогах фольклориста, літературного краєзнавця, будівничого Акрополю українського слова. І не тільки у рідному селі Копашново, де нині успішно працює унікальний народний літературно-мистецький музей, а повсюдно, де є сьогодні небайдужа людська душа, готова відкрити себе тому, хто прагне її пізнати або щось у неї взяти. Так бачить світ Іван Васильович.

На першій дорозі фольклориста вже зібрано й видано двадцять перерахованих вище збірок. Та все ж зупинюся на одній із них. Етапне видання 1989 року Іван Хланта «Казки Карпат» вийшло накладом 265 тис. примірників! 1991 рік «Оскар Кольберг. Казки Покуття» – 250 тисяч примірників… Хто може сьогодні похвалитися таким тиражем?!

Свого часу мені пощастило придбати книжку Івана Хланти «Літературне Закарпаття у ХХ столітті» (1995), яка, без сумніву, стала настільною книжкою вчителів та викладачів української літератури, краєзнавців та усіх небайдужих до власного минулого та культури українів краю. На жаль, українці до сьогодні дуже погано знають власну минувшину, а їхню історичну свідомість формує відомий «зомбоящик», який дає прості відповіді на дуже складні питання або подає їх в перекрученому вигляді. І саме незнання власної історії обумовило сепаратизм та війну на Донбасі. Книжки Івана Хланти доступно, фахово і легко розповідають про складну, неоднозначну та драматичну історію Закарпаття і дозволяють кожному зацікавленому подивитися на минулет крізь призму власного роду і в «прив’язці» до свого регіону.

А духовна спадщина! Збірник «Співайте, Богові нашому, співайте» (2008) умістив 560 текстів пісень із нотами, що летять сьогодні до небес у храмах України. І все це одна людина-скарбошукач Іван Хланта. Та не один він іде з Божою милістю, благословенням Господнім й увагою і повагою добрих людей, меценатів або просто небайдужих звичайних християн, які теж, як і Іван Васильович, люблять художнє слово.

А ще фольклорист приділяє величезну увагу майстрам красного слова  Закарпаття й України.  Їм він присвятив понад 18 монографій: «Юрій Керекеш», «Василь Пагиря», «Омелян Довганич», «Василь Греба», «Юрій Бача», «Петро Угляренко», «Василь Микитась», «Юлій Боршош-Кум’ятський», «Василь Вовчок», «Микола Рішко», «Іван Чопей». А ще об’ємні дослідження «Літературне Закарпаття у ХХ столітті», «Проміння любові», «Пошуки та знахідки Василя Пагирі», «Літературно-мистецьке життя Копашнова», «Труди і дні на рушнику життя», «Рідна мова – дар Божий» – усе це вийшло з-під пера автора протягом творчих десятиліть.

І ось 2017 року побачило світ найсвіжіше проросле зерно під влучною назвою «Відлуння літературного Закарпаття». У цій об’ємній книзі зібрано цікаві спостереження літературного критика Івана Хланти про наших сучасників, митців слова. Їх ми можемо щоденно бачити на дорогах життя, про тих, хто поряд і про тих, кого вже давно нема. Від Михайла Андрелли до Михайла Трайсти веде нас дослідник літературних портретів закарпатських і не тільки закарпатських письменників. Книга цінна, але, на превеликий жаль, наклад дуже малий.

Життя тече і пісня ллється,
слово в серці озоветься.
І воздасться в сториці тому,
Хто кохається у ньому.

Треба зазначити, що такого яскравого за змістом та оформленням, вишуканого за тематикою, за описами подій, за участю тих, про кого розповідають, і тих, які долучають своє слово до розповіді, – такого вагомого видання про село, як книга Івана Хланти «Моє Копашново» (2017), в Закарпатті ще не було або їх не так багато. Чи не вперше в книжках такого характеру подано розлогі статті про народні звичаї та обряди села, мистецтво, музику, народнопісенну творчість, матеріали про відомих особистостей села. Найбільше багатство села — його люди, насамперед наукова, мистецька. культурна, духовна еліта, що мислить державницькими категоріями, працює на полі розвою свого народу, шукає й знаходить об’єднавчі ідеї.

Книжка «Моє Копашново» — не просто зібрання суспільно вагомої інформації, а важливе джерело знань, потужний інструмент поширення національних цінностей, виховання патріотичних почуттів і гордості за своє рідне село, свій край. Це видання узагальнює та систематизує суму знань про село і про себе, засвідчує інтелектуальний, культурний потенціал наших краян, їх здатність до самопрезентації в українському просторі. Реалізація цього проекту сприяє інтелектуальному, культурному й духовному розвитку нашого суспільства.

Насамкінець, як колись писав Великий Кобзар Тарас Шевченко, просячи у Бога, щоб дав словам «…святую силу людськеє серце пробивать, щоб милость душу осінила, щоб ми навчились путями Господа ходить, святого Господа любить і брата миловать» закінчує свою книгу «Відлуння літературного Закарпаття» (2017) Іван Хланта. З таким заповітом живе і творить він сьогодні на суєтних дорогах життя скарбошукача. Хай щастить Вам, пане Іване. Спасибі за Вашу працю, вартість її і силу оцінять час і люди. Та скажу, що немає тої ціни, за яку б можна купити материнське Слово!

Василь МУЛЕСА,
голова Всеукраїнського об’єднання «Лемківщина»,
член Національної спілки письменників України