– Анатолій Юхимович, для Вас 80 це…

– Це напевне радість, напевне щастя, ну а з другого боку…страх. Хто доживає до цього віку – це вже щаслива людина, а з іншої сторони ..Почути 80, оглянутись назад… і страшно…

– Але ви у хорошій формі.

– Я грав багато таких ролей, де треба рухатись, танцювати…хоча вік бере своє (сміється), але я стараюсь по це не думати. Прихожу як мінімум за 2 години до вистави і проходжу  сценами,  мізансценами. З мене завжди всі дивуються. Рух це життя. Ну така в мене як то кажуть сьогодні «дурна» риса. Можливо це від того, що люблю я тільки театр.

– Як починається ранок у народного артиста України?

– Лягаю дуже пізно, репетиції, вистави… а встаю о шостій. Сніданок і підготовка до репетиції. В мене в житті крім театру нічого немає: я лягаю з театром, встаю з театром, снідаю з театром, прихожу обідаю з театром і так весь час. Я розумію, що це в мене трохи не зовсім нормальний спосіб життя.

– Як ви прийшли в професію?

– Потяг до театру зародився у дитинстві,  ще в шкільні роки у нас був гурток де ми ставили вистави та гастролювали Харківщиною, звідки я родом. Я часто згадую, коли ми діти-аматори приїжджали в села, люди сприймали нас так, як інколи тепер не сприймають професійних акторів. Я пам’ятаю їхні очі – це було щось…Так що почалося звідси, але в принципі, я мріяв стати офіцером, навіть поступив в Сумське артилеристьке училище, але його розформували.

Одного разу, прогулюючись по Харкову, побачив афішу: «Набір в театральний інститут». Без підготовки на вступному іспиті я вийшов і заспівав «Дивлюсь я на небо…», звичайно ніде не вчився вокалу. Коли мене почув Іван Олександрович Маряненко, сказав: «Соколе ти будеш на моєму курсі, я тебе вже взяв!». Він був істино українським актором, режисером та педагогом.

– Ви кажете, що важливу роль при вступі зіграв ваш голос. Чи можете поділитись своїми секретами роботи над ним?  

– Голос це надзвичайно складний інструмент. В мене він від природи. Але мені  пощастило займатись вокалом з самим Дезидерієм Задором. В театрі я переспівав багато класичних і сучасних оперет. Над голосом можна працювати самому, читати відповідну літературу. Щоденно робити розспівку та виконувати вправи.

– Ви з Харківщини. Як опинились на Закарпатті?

– На Закарпатті я вже вдруге. У 1961 році вперше приїхав сюди після закінчення інституту, потім працював у Чернігові. З 1984 року знову   опинився на Срібній Землі.

– Скільки ролей зіграних за спиною? Є улюблені?

–  Це питання без відповіді. Це всі мої діти, в кожну з них я віддав частинку себе, частинку свого серця, частинку своєї душі. А кількість не рахую, думаю, що більше трьохсот.

– Хто ж головніший в театрі актор чи режисер?

– Актор. Однозначно актор. Він виходить на глядача, він несе в собі все. Режисер без актора ніхто, а от актор може бути і без режисера він може сам зробити моновиставу. Все життя я старався не залежати від режисерів, але і не чув від них зауважень. Можливо тому, що називали мене «божевільним»: я все продумував, я все знав що хочу, що хочуть партнери, від чого народжується моя душевна інтонація, який у мене емоційний стан у цьому шматочку.

– Сучасний театр який він?

– Я не люблю коли театр перетворюють в бардак. Театр повинен будити в людині щось добре. Роблю все для того, щоб глядач, який приходить в театр зворушував свою душу, розум, відчував серцем, а не дивився якесь шоу. Мене не цьому вчили і я цього не сприймаю. Коли ти береш п’єсу то спочатку намагаєшся дотягнутися до того, що написав автор, а потім привносити щось своє, звичайно, якщо воно вкладається туди. А коли ти береш автора і перевертаєш з ніг на голову тоді краще не займатись цим. Я не ханжа але шоу не має бути головним в театрі.

– Як привести тоді глядача в театр: талантом чи працею?

– Від глядача театр розквітає, чим менше ходить туди глядач тим все більше він засихає. Нажаль мало звертається увага в області на розвиток драматичного мистецтва. Навчити акторству не можна але навчити хоча б логічно читати, спілкування з партнером це можна зробити. Можна навчити повара, можна навчити слюсара, водія…актора навчити не можна, хоч є система Станіславського, але якщо від природи не має даних, то в театрі йому не місце. Справжнього актора одразу видно – як він тримається, як говорить. Нажаль, зараз відійшла плеяда акторів, режисерів, а на зміну їм прийшли ті які колись в театрі говорили: «Кушать подано»! Я це не перебільшую.

– Щоб змінили, якби довелося починати все з початку?

– Нічого. Я все б зробив так само. Я б пішов по тій самій дорозі. В мене були запрошення зніматись в кіно…але я не погодився. Театр не кіно.. Дубль зняли, змонтували і це на вічно, а вистава це кожен раз нове, все по іншому. Театр я б не зрадив ніколи.

– Ваша сім’я у вашій кар’єрі.

– Моя сім’я – моя опора і мій тил. Цим все сказано.

Катерина СЕМЕНЧЕНКО