Іван Хланта. Літературно-мистецьке життя Копашнова: Статті. Нариси: У 2 кн., Кн. 1. − Ужгород: ТДВ «Патент», 2014. − 856 с.: іл.

Ця книга незвичайна. Саме тому їй подібних, певне, ніде не знайдеш. По-перше, вона присвячена відвідувачам музею, а таких книжок мені щось ніколи не траплялося на очі. По-друге, цей музей зовсім не столичний, його вік − неповних 10 років. І, по-третє, це музей у сільській школі села Копашново, що у Хустському районі на Закарпатті. Однак, щоб докладніше розповісти про його роботу та відвідувачів І.Хланті не вистачило одного, нехай і грубезного, на 856 сторінок тому. До того ж том цей − досить таки змістовний, йдеться ж бо в ньому про винятково важливу і таку потрібну роботу по вихованню насамперед учнівської молоді.  А щоб мати повне уявлення про цю роботу, назвемо імена, бодай, відомих державних діячів Юрія Бадзя, Станіслава Аржевітіна, професорів Миколи Зимомрі, Володимира Качкана, Василя Марка, Степана Мишанича, Юрія Руденка, поета Дмитра Кременя, отця Миколая Лаурука з Румунії… Навіть названих імен достатньо, щоб зрозуміти, що інтерес до музею досить великий навіть поза межами Копошнова, Хустщини та Закарпаття в цілому. А ще коли додати імена Василя Густі, Мирослава Дочинця, Софії Малильо, Василя Танчинця та інших земляків-копашнівців, то зацікавлення музеєм і книгою значно зростуть. Я теж мав щастя відвідати цей музей у 2011 році. Справді-бо, що ж так вабить людей різного віку, різних професій і зацікавлень не лише з усієї України, а й з-за кордону до літературно-мистецького музею в сільській школі на Закарпатті?

 Таїна притягальної сили цього центру духовності глибоко розкрита в опублікованих у книзі статтях. Вони різного характеру та змісту. Докладні біографічні довідки про авторів переплітаються у них з розповідями про літературно-мистецькі звичаї краю, про історію створення музею та його організаторів, про роботу цього незвичайного закладу серед односельців, учнів, учителів Хустщини, гостей школи з інших областей України та з-за кордону і, звичайно ж, захопленими враженнями та відгуками про музей.

Ось кілька з них. Так сказати, тон їм задає пісня «До Копашнова, отчого краю», слова якої належать авторові збірника Іванові Хланті, музику до них написав Микола Попенко. Рідний поріг, уперше сказане тут слово «мама», казки, легенди, коломийки, колядки, духовний світ предків, переданий у них сучасним поколінням, кличуть бути гордими тим, що нас упродовж століть не змогли понищити зайди-чужинці, тим, що ми − споконвік українці, а відтак нам давно вже треба уставати з колін, підпирати плечима небо і «на крилах здобутої славної волі» стрімко летіти в ясну далечінь, де нас чекає «успіх щасливої долі / І майбутній нескорений дух поколінь» (С. 5) − концентрують у собі й «дух» оцінюваної тут книги. Важливо, що цей «дух» − основа роботи музею. Він не лише в його експонатах, у роботі дирекції, учителів та учнів школи, а й у зустрічах із його відвідувачами.

Візьмемо для прикладу статті про Ю.Бадзя чи то С.Аржевітіна. Розповіді про них − то уроки національної честі, гідності, уроки мужності та громадянського обов’язку. Перший із них − один із найчільніших представників руху «шістдесятників». Отже, про нього довідуємося, що він син багатодітної, але малоземельної сім’ї з села Копинівці на Мукачівщині ще в дитинстві усвідомлює, що йому належить пройти нелегкий шлях у житті, щоб досягти чогось важливого і значимого; відтак докладає усіх зусиль, щоб подолати труднощі, які постали на його шляху, і з золотою медаллю закінчує середню школу та дипломом з відзнакою українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету, аспірантуру в Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН України; перед ним відкриваються можливості кар’єрного росту, спокійного та комфортного життя. Однак зі статті «У вирі боротьби за відновлення української державності» перед нами постає інша людина − участь у протестантських акціях, обшуки, арешти, безробіття, робота над фундаментальним дослідженням про тоталітарний характер політики імперського Совєтського Союзу «Право на життя», засуд на сім років таборів суворого режиму в Мордовії та п’ять років заслання в Якутії, звільнення з ув’язнення, активну участь у громадсько-політичній роботі з утвердження незалежності української держави. Цілком справедливо й обґрунтовано говорить автор статті: «… жодні умовляння уповноважених КДБ УРСР покаятися, бути надалі слухняним − не вплинули на нього. Він справді проніс крізь роки тюремних ув’язнень Шевченкове: «Караюсь, мучусь, але не каюсь» (С. 61). У цьому й суть морального та духовного єства Ю.Бадзя. Таким він постав перед своїми земляками під час розповіді про нього в літературно-мистецькому музеї Копашнівської школи. З таким його образом юнаки і дівчата пішли і ще підуть у самостійне життя. Ґрунтовно написаний нарис в оцінюваній тут книзі буде для них дороговказом на цьому шляху.

Роки юності, навчання та громадсько-політичної діяльності С.Аржевітіна випали на інші часи − часи незалежності України. Однак і за таких обставин він, як то кажуть, знайшов своє місце в житті. Як народний депутат України зумів природно поєднати законодавчу діяльність у Верховній Раді з науково-дослідницькою роботою, з турботою про рідне село, добробут та національний духовний світ своїх земляків. Чого вартий лише його задум написати десять книг з історії рідного села Колочава (світ уже побачили три з них), музей під відкритим небом «Старе село» та музейний комплекс «Стара школа», організовані та фінансовані ним культурно-освітні заходи, які розвивають та утверджують духовні звичаї краю. То не просто нагадування про минуле, про його ідейні та духовні цінності, витворені дідами, пра- і прапрадідами сучасних колочавців. То утвердження у свідомості підростаючих поколінь розуміння свого обов’язку перед ними і, разом із тим, − посил у майбутнє, щоб і прийдешні покоління сповна виконували свій моральний та громадянський обов’язок перед ними. Саме у такому спілкуванні відвідувачів музею з учителями та учнями Копашнівської школи відбувається обмін духовними цінностями, формуються справді національні характери громадян незалежної України, нові педагогічні принципи виховної роботи з учнівською молоддю, яка завтра стане на наше місце і гідно продовжить нашу справу, справу попередніх поколінь нашого народу.

Епіграфом до статті «Мужність і ніжність» про Софію Малильо, яка також відвідала музей і зустрілася з педагогічним та учнівським колективом школи, взято слова нашого славного гетьмана Пилипа Орлика «Природним правом є визволятися від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважаючою силою було забрано». Вони виражають не лише зміст життєвих принципів та ідеалів поетки з міста Мукачево, цілком природно могли б стати епіграфом до всієї книги. Могли б стати тому, що в ній йдеться саме про тих людей, які, кожен по-своєму, робили й роблять все для того, щоб нинішні покоління і наші нащадки якнайшвидше «визволилися» від національного гноблення та його наслідків не лише в державному, політичному, а й моральному, психологічному та духовному повсякденному житті, щоб «повернути те, що несправедливістю та переважаючою силою було забрано». Розповіді про Володимира Качкана, Василя Марка, Дмитра Кременя, Василя Танчинця, Софію Малильо, Миколу   Рішка, Василя Зимомрю, Ірину Гармасій, Миколу Лаурука та багатьох інших глибоко і всебічно розкривають цей аспект роботи шкільного музею, переконливо доводять, що на користь духовного розквіту нації, її повнокровного становлення і розвитку багато може зробити кожен із нас на своєму місці.

 Скажімо, І.Гармасій «стривожена тим, що зникає із життя справжнє мистецтво», що, натомість, «прийшов цинічний прагматизм із жорстокою байдужістю чужака, що годен лише топтати» (С. 152). Але це не просто турбує пані Ірину. Вона не обіймає високих державних посад, не має вельми прибуткового бізнесу, однак знаходить можливості протистояти моральному та духовному виродженню своїх краян, а відтак і нації загалом. Саме тому як досвідчений журналіст створила телефільм про музей літератури і мистецтва в Копашнові та його засновника «Музей, що житиме з іменем Хланти»: дивіться та вчіться обтяжені державними обов’язками, учені мужі з високими науковими ступенями та званнями, освітянські керівники, учителі, як за обставин безгрошів’я можна робити велику і корисну справу, а не виправдовувати цим безгрошів’ям свою бездіяльність, не приховувати її за своїми кар’єрними турботами та кар’єрним ростом!

Гідним не лише подиву, а й наслідування є праця сільської вчительки і голови Пацканівської сільради у минулому, що в Ужгородському районі, Марії Панько. Основна мета її роботи відкривати «зміст одвічних величин: Батько, Мати, Вітчизна, Народ, Пісня…» (С. 556). До того ж робиться усе це не для якихось звітів перед кимось, а задля того, щоб повернути «відібраний»  звичай, національний уклад життя в родину, в повсякденність сільської громади, відтворити природні форми та способи їх побутування. З цією метою створила і відкрила етнографічний музей у селі, сільський ансамбль «Ґаздині», організувала їх роботу так, що «вкрадені» совєтською системою звичаї, обряди, духовні цінності й справді стали повертатися у побут сімей, села загалом. Цілком зрозуміло, що саме такі турботи привели М.Панько та гурт «Ґаздині» до музею в Копашнівській школі. «У мешканців Копашнова було чому повчитися і, перш за все, їхній любові до рідного краю. Тут прекрасно розуміють, що все, що зв’язане з патріотизмом, починається з кожного особисто, його ролі в житті малої батьківщини» (С. 563), − ділилася згодом Марія Михайлівна своїми враженнями від відвідин Копашнова у статті «Цікава поїздка», опублікованій 28 лютого 2014 року у газеті «Вісті Ужгородщини». Вельми повчальні висновки для наших сучасників, адже вони − основа формування сильних, вольових національних характерів, послідовної наступальної національної позиції кожного громадянина в утвердженні «нескореного духу поколінь», у вивільненні сучасників від наслідків гноблення окупаційними властями в минулому і теперішніх запроданців, у поверненні та утвердженні в нашому житті, в житті наших прийдешніх поколінь українців основ нашого повсякденного національного буття, так цинічно забраного «несправедливістю та переважаючою силою».

Вдало дібрані епіграфи, питомо український колорит світлин, доповнюючі нариси про відвідувачів музею також поглиблюють та усебічніше розкривають зміст сказаного вище.

Книга І.Хланти «Літературно-мистецьке життя Копашнова» – своєрідний підручник українського патріотизму, сильне джерело формування національного світогляду, національного духовного світу, національної громадянської позиції та національного характеру загалом підростаючих поколінь українців. У цьому її суть, її цінність і значимість не лише для освітян, а й усіх, хто переймався і переймається долею України, хто ще прийде до потреби усвідомлення цього у своєму житті.

Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук