Народився Євген Рубець третього січня 1976 року у мальовничому карпатському селі Запереділля, що  неподалік Міжгір’я. Там закінчив середню школу. Навчаючись у старших класах, разом із кількома онокласниками захопився різьбою, що стала справою його життя. Згадує, як самостійно заготовляли деревину для різьби, сушили, кололи на дошки. До всього доходили своїм розумом, наполегливо опановували таємниці цього ремесла без учителів і наставників. Життєві обставини так склалися, що нині різьбою займається тільки Євген. Закінчивши в Міжгір’ї СПТУ № 12 і здобувши кваліфікацію токара, йому так і не довелося жодного дня офіційно пропрацювати за фахом. Але, звичайно, отримані там знання і навички, згодилися в житті, бо нерідко застосовує їх, заробляючи на хліб насущний, виконуючи ту чи іншу роботу, вдома чи за кордоном. Наприкінці 90-х років минулого століття працював столяром-червонодеревником у приватному меблевому підприємстві “TR Antosh” у Празі. Там удосконалював свою майстерність у різьбярстві, реставрував старі меблі, лагодив їх, знайомився з роботами чеських майстрів багатьох поколінь, адже працював із антикваріатом. Кмітливий і допитливий, він здобув там гарного досвіду, що далося взнаки в його роботах. Зізнається, що особливий вплив на нього мав один талановитий чеський майстер Колнер, який працював ще в середні віки і залишив багатий творчий спадок. Євген скурпульозно вивчав його роботи, намагався осягнути таємниці його майстерності. Здається, частково йому це вдалося. Його майстерність визнали багато шанувальників мистецтва як удома, так і за кордоном. Зокрема його роботи закуповують у Чехію, Словаччину, де майстра знають і шанують, а звідти, гадаю, їх везуть далі в Європу. Різьбяр зізнається, що найбільшим попитом нині користується садово-паркова скульптура, декоративні підставки під мисливські трофеї, а також сувеніри, пов’язані з мисливством. Останнім часом практикує різьбу бензопилою, створюючи садово-паркові скульптури, декоративні столи та лавиці, що останніми роками ввійшли в моду. Для своїх робіт використовує липу, чорну вільху, обробляє готові вироби гарячим бджолинним воском, який варить за старовинним рецептом. Від цього вироби мають приємний матовий блиск, теплі на дотик, вони дихають, живуть своїм життям.  Вагоме місце у його творчості упродовж багатьох років займала мисливська тематика, нині, каже, пробує різати ікони. У своїх тематичних рельєфах, використовує характерні елементи традиційні для нашого краю. Приміром, орнаментує сюжетну композицію дубовими гілками з жолудями, щоразу вигадуючи нові варіації, слухаючи, що підказує йому структура дерева. Зображуючи людей чи звірів у динаміці, стилізує, узагальнює форми, зберігає характерні пропорції, відсікаючи все зайве й другорядне. Навіть працюючи над одним сюжетом, намагається не повторюватися, кожного разу створює нові композиції. Зізнається, що завжди прагне досягти досконалості в роботі, випробовує свої сили в різних жанрах і техніках різьби, шукаючи для себе щось нове, незвичне. Цікаво, що навіть інструменти для різьби – різці і стамески – використовує не фабричні, а власного виробництва, адже не дарма вчився на токара. Каже, що такий інструмент набагато якісніший, із ним легше й приємніше працювати. А ще, він уміє робити будь-яку роботу, має справді золоті руки.

У планах на найближче майбутнє майстра – власноруч побудувати в себе у дворі біля хати гуцульську колибу-музей, де шанувальники різьби мали б можливість побачити його роботи, а при бажанні й придбати. Нині він вперто й наполегливо працює над цим проектом. Вірю, що в нього все вийде, і незабаром майстер порадує нас своїми новими чудовими витворами.

Володимир МИШАНИЧ,
провідний методист
Обласного організаційно-методичного центру культури