Хай Україна у славі буя –
В тім нагорода і радість моя.
Михайло Старицький

Почуте й побачене не давало йому спокою, бентежило його вразливу душу. А згодом і сам брав участь у співі. Відтоді пісня стала його постійною супутницею, помічницею під час праці, нерозлучною подругою в житті. Для нього пісні привабливі тим, що народжені справжніми емоціями і зафіксовують неповторні миті життя. Уже кілька десятків літ він трудиться на мистецькій ниві, виявляючи захопливу вірність своєму покликанню.

Народився 23 грудня 1954 року в селі Білки Іршавського району в сім’ї колгоспників, у чарівному краю, який подарував йому пристрасну любов до природи, романтичну мрійливість і фантазію митця. Пригадує, що в їхній сім’ї музикантів та професійних співаків не було. Та коли до них у Білки на храмове свято Петра і Павла з’їжджалися родичі, то після літургії сідали за святковий стіл і від обіду до вечора співали закарпатські, українські, угорські, словацькі народні пісні. І жодна з них не повторювалася двічі. Звучав той багатоголосий хор гарно, малий кмітливий хлопчик, мов зачарований, слухав його. Їхні пісні відкрили для нього безмежний дивосвіт краси, справжнього мистецтва.

Закінчив Білківську середню школу (1971), (учителями музики і співу були відомі музиканти та вихователі П.Світлик, В.Кобаль, М.Копинець), Ужгородське державне музичне училище (1979) з відзнакою за спеціальністю «хорове диригування» клас викладача В.Гайдука, Київський інститут культури ім. О.Є.Корнійчука (1984). У музичному училищі паралельно з хоровою справою вивчав і спів, хоча знав, що диплом отримують за опанування першої: в той час не можна було здобути одразу дві кваліфікації. Але хотів займатися співом та й, на щастя, потрапив до хорошого викладача В.Глодан. Кожен хормейстер повинен володіти гарним голосом.

Після закінчення училища була думка податися на Іршавщину в будинок культури, або очолити музичну школу. Та йому дали слушну пораду: подивитися, як працюють відомі диригенти-фахівці. Далеко йти не довелося, адже поряд у філармонії – Закарпатський народний хор. Незабаром тодішній художній керівник і головний диригент та заслужений артист України Микола Попенко довірив йому працювати з партитурами. Це були в основному обробки народних пісень, що вважалося обов’язковим творчим навантаженням. Він показував йому, на які деталі звертати увагу при обробці. На його думку, народна пісня з роками проходить таку кристалізацію, так удосконалюється, що, здається, кращого варіанту звучання не винайти. Вона повинна мати той вигляд, в якому народилася, бо переспівували її в кожному районі по-своєму. Врешті-решт, пісня була створена однією людиною, тому треба намагатися повернути їй первісне звучання.

     З 1979 року Ф.Копинець працює в Закарпатській обласній філармонії на посадах: соліста хору, хормейстера, диригента Заслуженого академічного Закарпатського народного хору.

     З 2002 року викладає в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Мефодія. У 2004 році захистив докторську дисертацію на тему «Церковний спів на Закарпатті: від одноголосся до хорового співу».

    У творчому доробку Федора Копинця важливе місце займають обробки закарпатських народних пісень, які ввійшли до репертуару згаданого вище хору «Ой на горі черешенька», «Ой на горі два дуби зрослися», в’язанка пісень Боржавської долини; колядки: «Нова радість стала», «Три славнії царі», «Не плач, Рахіле»; духовні пісні: «Под Хрест твій стану», «Страждальна мати»; гармонізації закарпатських богослужбових піснеспівів: «Єдинородний Сине», «Отче наш», «Достойно єсть», Євхаристичний канон, Пасхальний канон і т. д. Варто відзначити, що його обробки пісень не втрачають своєї первісної краси і мовби освітлюються все новими, самобутніми барвами – то розкішно-яскравими, то тендітно-витонченими, то проникливо-ліричними, що стало важливим чинником у досягненні художньої довершеності.

    Федір Іванович підготував і опублікував «Збірник закарпатських богослужбових піснеспівів у гармонізації Ф.Копинця» (1994). Особливо заслуговує на увагу навчальний посібник «Словник церковно-півчих термінів» (2014), за який у 2014 році став лауреатом обласної премії імені Дезидерія Задора у номінації  «Музикознавець». У посібнику подано понад 1100 словникових статей, у яких містяться відомості з історії і практики церковного співу, теорії церковної музики, вокально-хорового та регентського мистецтва, співацької педагогіки, акустики тощо. Власний педагогічний і виконавський досвід дали автору можливість на належному професійному рівні систематизувати, узагальнити й опрацювати величезну кількість літератури, відібрати відповідні слова й терміни та пояснити їх. Усі вони розміщені в алфавітному порядку і подані з наголосами. Значення відповідних термінів і слів розкриваються на рівні наукових досягнень у цій галузі та сучасних вимог церковної співацької практики. Без сумніву, згаданий словник допоможе пробудити зацікавленість і потребу християн у знаннях богослужбового співу.

Федір Іванович стверджує, що лише у часи незалежності України вперше по-справжньому залунали духовні пісні, які в роки тоталітарного войовничого атеїзму були, здається, назавжди поховані в архівах бібліотек, музеїв, розпорошені по приватних колекціях і зберігалися ще в пам’яті старожилів. Тому він з великою любов’ю і відповідальністю взявся за розшифрування мелодій духовних пісень до збірників «Богородичні пісні» (2003), «Покаянні та похоронні пісні» (2007), «Співайте Богові нашому, співайте» (2008), запис текстів і мелодій яких здійснив І.Хланта. Федір Іванович переконаний, що духовні пісні суголосні вічним морально-етичним пошукам людства у стремлінні до внутрішньої гармонії, духовної досконалості. «Коли співаємо духовні пісні, – слушно наголошує він, –відчуваємо благодать Божу і радість, якою сповнюються серця віруючих, єднання душ парафіян храму. Пісні наповнюють наші душі любов’ю, добром».

З 1992 року Федір Копинець виконує обов’язки регента хору Ужгородського Хресто-Воздвиженського кафедрального православного собору. Коли почала будуватися нижня його частина, о.Димитрій Сидор вирішив, щоб там був хор, і запропонував Федорові Івановичу організувати його. Він залюбки погодився, бо давно вже про це мріяв. Але опинився перед вибором: набирати тільки професіоналів, які співають по нотах, або з числа парафіян, котрі знають хід богослужіння. Пригадує: коли його малим мамка водила до церкви, рідний дідусь звільняв своє місце, хлопчик всідався і слухав службу, розглядаючи все довкола. Тоді побачив, що дяки співали з нот, а інші – на слух, і згадав про це. Тому віддав перевагу змішаному складу, який є і нині: і звучання забезпечене, і службових канонів дотримуються. Інколи священик просить, щоб у церкві співали тихіше, а хор домінував, бо це дає особливий ефект. Хор зачаровує вірників високим виконавським рівнем, привабливими, а до того ще й прекрасними вокальними даними.

Люди тут різних професій, головне, щоб мали потребу в духовному співі. Не кожен може до кінця віддатися цій справі, хоч і подобається йому. Підбираючи співаків, дає їм час – місяць–два, щоб кожен визначився: залишатися чи ні. Хористи поважають свого керівника, бо знають, що він володіє такою коштовною рисою людської особистості, як відповідальність за доручену справу.

Маючи неабиякий досвід у духовній музиці, Федір Копинець зробив чимало гармонізацій саме закарпатських богослужбових піснеспівів. Але з’явилося бажання ввести до репертуару й твори П.Чайковського та С.Рахманінова, українських композиторів. Робив це поступово й ненав’язливо, щоб віруючі сприйняли нововведення. Так воно й сталося, бо співали всі разом. Відомо, що в деяких церквах одразу почали з класики, що парафіянам не зовсім подобається. Час вимагає вміння працювати з комп’ютером, хоч Федір Іванович вважав це для себе проблемним. Але мало-помалу навчився і зараз переконаний, що так набагато легше працювати з нотами, аніж вручну писати.

Богослужбова та концертна діяльність церковного хору, богослужіння та духовні концерти відбуваються в соборі, монастирях, парафіях Мукачівсько-Ужгородської, Хустсько-Виноградівської єпархій нашої області, в Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Франції. Приємно, що в їхньому репертуарі поєднане нове й те краще, що вже здобуте, що з таким тріумфом виконувалося з великою любов’ю десятки років, що відстоялося у душах справжніх поціновувачів і народних пісень, і української культури загалом. Вони весь час тримають слухача в стані надзвичайної уваги, емоційної напруги, показують зрілу виконавську майстерність. У першу чергу, це володіння словом, витончене темброве забарвлення, відточеність компонентів хорової звучності.

     З 2002 року Федір Копинець працює в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатському університеті ім. Августина Волошина. Тут він проводить значну громадську роботу, особливо у вихованні молодих високоосвічених кадрів, віддаючи їм свої знання і сили. Вони переймають від свого вчителя не тільки основи творчого професіоналізму, але й любов до свого народу, почуття відданості йому і відповідальності перед ним. Він виховує у молоді повагу до культурних надбань усіх народів, смак до студіювання незвіданого, потребу постійного самовдосконалення.

Неабиякий благотворний вплив на формування характеру студента має чарівлива людяність Федора Івановича. Уміння пізнати душу вихованця, відчути в ньому людину з її гарними і від’ємними рисами, активно підтримувати перші й тонко «виправляти» другі – така майстерність під силу далеко не кожному педагогові. У 2009 році архієпископом Мукачівським і Ужгородським Феодором висвячений у сан диякона, в 2010 році – в сан протодиякона.

Федір Іванович стурбований тим, що на Закарпатті керівники церковних хорів багато уваги приділяють московським мелодіям, занехаявши наш місцевий, традиційний церковний спів, який тут існує з давніх часів. Федір Іванович вважає, що необхідно зберегти наш автентичний церковний спів. Дороговказом для нього є настанова відомого письменника Бориса Грінченка: «І той, хто хоче увійти в світову сім’ю без власного особистого національного доробку, той буде вічно хворим членом цієї сім’ї». Українці Закарпаття, як і всієї України, обдаровані потужним творчим потенціалом. Треба лише вірити у власне покликання та історичну відповідальність, і ми зможемо самоздійснитися, виконати ту унікальну місію, заради якої з’явилися на білому світі, яка призначена нам Всевишнім.

Автентичний церковний спів Закарпаття, зокрема й духовні пісні, допомагають нам боронити найдорожче, що в нас є – українську Україну від зайд, окупантів і просто варварів, які демонструють системне знищення національного розвитку держави, її мови, культури, духовності, ідентичності.

Федір Копинець дбає про майбутнє України, про духовний розвиток нації. Як авторитетно стверджує академік Іван Дзюба: «Територіальний патріотизм… має бути наповнений відчуттям землі, тяжінням до історико-культурної ідентичності, перейматися національними цінностями».

Своєю активною діяльністю як диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Федір Іванович бере активну участь у боротьбі за національне та духовне відродження, збереження наших святинь і національної пам’яті, утвердження ідеї української незалежності та державності. Під його керівництвом на кожному виступі хористи демонструють високий рівень виконавської майстерності, виокремлюючи головне та водночас опановуючи складний поліфонічний розвиток пісенного матеріалу загалом. Він відчуває потребу, навіть нагальну необхідність якнайширше популяризувати пісенні перлини, здобутки нашого талановитого народу, довести, що вони необхідні людині як хліб і вода, бо в них зразки великого натхнення, високого мислення, бачення світу незвичайного. Для успішного здійснення цього він не шкодує ні зусиль, ні дорогоцінного часу. Тому хористи й шанують його. Вони глибоко вдячні йому за все хороше, людяне, патріотичне. У цілому хор під керівництвом художнього керівника та головного диригента Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, заслуженого працівника культури України Наталії Петій-Потапчук активно пропагує українські народні пісні, які шанують у цілому світі. А це – свідчення поваги до України, її трагічної історії і живодайної культури, символ пріоритетності українських національних цінностей у вселюдських масштабах. Своєю подвижницькою працею керівник хору переконливо доводить, що українські пісні за розмаїттям тематики, жанрів, стилів, глибиною змісту, поетичністю, незбагненною красою – унікальне явище світової культури.

В особі Федора Копинця гармонійно поєдналися два напрямки світосприйняття: світський і духовний. І все це чи не найкраще відбито у хоровому співі, який і раніше й тепер використовується як могутній засіб впливу на формування особистості, розвитку її духовної культури. Він є одним із найважливіших факторів розвитку музичного слуху, формування вокально-хорових навичок тощо. Хорова діяльність Федора Івановича спрямована на те, щоб спів розвивав не лише музичні здібності людини, а й такі якості, як уміння слухати, пам’ять, увагу, уяву, самостійність, наполегливість, емоційність.

Такі особистості, як Федір Копинець, становлять багатство країни, бо вони своїм життям та сумлінною працею забезпечують функціонування великого механізму – держави. Саме цей найцінніший скарб-генофонд є гарантом її подальшого розвитку. Федір Іванович завжди намагається дотримуватися засад чесності, любові до ближнього, працелюбства, щедрості, точності, відвертості, толерантності, відданості рідному народові.

Працює за покликанням серця, повністю віддає себе улюбленій справі. Його прожиті роки – то постійна напруга буднів, праця в робочий і післяробочий час. Така неординарна особистість є взірцем невтомного, вірного й самовідданого служіння рідному народові. Він завжди чесний і безкомпромісний у ставленні до свого обов’язку митця й громадянина.

Федір Іванович до глибини душі схвильований тим, що Україна страждає у воєнному вогні, який розпалили на її кордонах росіяни. Чому світські та духовні керівники Росії не дотримуються Святого Письма, де чітко сказано: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мр. 12: 31).

Його турбує, як зберегти і передати нащадкам надбання національної культури, що були виплекані протягом століть українським народом; що треба зробити сьогодні, аби й завтра лунала народна пісня, не всихало життєдайне джерело народної мудрості й творчості; яких зусиль слід докласти, щоб створити таку атмосферу, аби молодь не цуралася національного спадку, аби на державному рівні виробити концепцію, створити програму збереження, зібрання та публікацію народних пісень.

 Тож бажаємо Федорові Івановичу доброго здоров’я і багатьох років плідної праці на користь духовного відродження рідної культури.

Іван ХЛАНТА,
кандидат філологічних наук,
заслужений діяч мистецтв України