– Ганно Василівно – директор ви, як свідчать два неповних роки в цій іпостасі, молодий. Проте майже двадцять років життя, відданих роботі в закладі на різних посадах – від методиста першої категорії до начальника відділу народної творчості – свідчення, по мінімуму,  прив’язаності,  тяжіння до  щоденного й щонощного труда душі…

– Хай як  банально це прозвучить, роботу свою я не просто терплю чи сумлінно виконую. Я, скоріше  за все, її люблю. І, звісно, не через якісь матеріальні вигоди, бо ні грошима, ні якимись матеріальними цінностями тут не поживишся. Зате, поза сумнівом, розбагатієш зустрічами з обдарованими, духовно багатими людьми, відкопаєш справжні скарби – слова, танцю, музики, обрядової традиції, малярства й скульптури. А – головне – зрозумієш: нетлінні речі, справжні шедеври робляться здебільшого на ентузіазмі, творчому натхненні, бажанні прикрасити світ, і ніяк не з думкою про гроші…

– А, якщо говорити про вплив, чиєму з фахівців, що оточували вас у колективі, завдячуєте?

– За майже двадцять років поряд було багато цікавих людей,  в яких мала чому повчитися. А що казати про попередників?!. Історія Центру – історія краю. Певно, знаєте, що першим директором був  Андрій Коцка, народний художник України. А легендарні  імена?  Петро Милославський,Федір Манайло, Іштван Мартон, Антон Контратович, Дезидерій Задор , Володимир Гошовський, Євген Шерегій, Федір Коложварі, Віктор Теличко, Петро Сокач, Петро Рак,Микола Попенко, Євген Бек, Василь Гайдук та багато інших.   Всі вони так чи інакше були дотичні до роботи в нашому закладі,а декотрі і працювали цілі роки. Все це, звичайно, зобов’язує нас, нинішніх. А уявіть собі,  тільки спостерігати за тим, як працюють, без перебільшення, світочі регіональної культури   народний артист України Михайло Кречко, котрий  у 80-90 роках очолював  обласну хорову філармонію на громадських засадах, де набували знань методичного та практичного характеру не тільки керівники вокально-хорових гуртків, й учителі музики, співів освітянських навчальних закладів, студенти училищ музичного та культури  . Заслужений працівник культури України, режисер-постановник десятків звітних концертів майстрів мистецтв та художніх колективів Закарпаття у столичному Києві,  тематичних та ювілейних заходів, звітів-оглядів  колективів художньої самодіяльності Тарас Гарагонич,  заслужений працівник культури України,керівник народного вокального ансамблю народної пісні «Розмарія» та Закарпатського заслуженого академічного народного хору Наталія Петій-Потапчук  – вже величезна професійна удача і просто  – чисто людське щастя. Проте найпершим наставником вважаю Василя Васильовича Кобаля, при якому прийшла на роботу і котрий  віддавався улюбленій справі не заради матеріальної винагороди, а виключно за покликом серця з прагненням за будь-яку ціну зберегти і передати майбутнім поколінням кращі духовні надбання предків . Любити мистецтво, а не себе у ньому вчилася  в наставника я і мої колеги.

– Окресліть, будь-ласка поле діяльності вашого Центру…

– Воно для нашого невеличкого колективу, мабуть, зашироке. Адже, тісно співпрацюючи з управлінням культури   облдержадміністрації, творчими спілками та громадськими організаціями краю, ми активно сприяємо систематичному  проведенню майже 30 різноманітних фестивалів, зокрема «Коляди у Старому селі»,«На Синевір трембіти кличуть», «Гуцульська бриндзя», «Лемківська ватра», що роблять наш регіон туристично привабливим, презентують його серед інших областей України, як надзвичайно оригінальний, що стосується традицій і обрядів, багатонаціональний і саме цим творчо цікавий. Крім цього, ми  обов’язково дотичні практично до усіх оглядів-конкурсів, творчих звітів, урочистих концертів до державних свят. Важлива ділянка нашої роботи – вивчення й поширення досвіду роботи кращих клубних установ та аматорських колективів .  Постійно працюємо над підвищенням кваліфікації клубних працівників, проводячи тематичні семінари, творчі лабораторії, пленери, майстер-класи. Значну увагу приділяємо й співпраці з  національними меншинами, що проживають у державах, які є найближчими сусідами нашої області – Словаччині, Угорщині, Румунії. А ще – проводимо велику дослідницьку роботу, результатом  якої стало видання  сотень  книг з популяризації народної творчості в найрізноманітніших жанрах.

– Сьогодні колектив Центру культури – це… 

– Ледь півтора десятки творчих працівників, яких ви можете побачити на фото з обкладинки  ювілейного – до 70-річчя – числа журналу «Культурологічні джерела», люб’язно і , як лише йому притаманно, талановито зробленому для  нас іменитим фоторепортером краю Олексієм Поповим. Саме від цих  молодих – Віталія Раца, Мар’яни Чегіль, Катерини Семенченко,а також більш досвідчених – Івана Хланти, Людмили Веклюк, Володимира Мишанича та інших фахових особистостей отримують методичну та практичну допомогу у вирішенні організаційних і творчих питань  під час  проведення найрізноманітніших заходів 460 клубних закладів Закарпаття. А ще – три народні колективи:  вже згаданий ансамбль народної пісні «Розмарія» (керівник заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), аматорська кіностудія «Едельвейс» (керівник Галина Чельоскі) та етнографічний музей, що діє безпосередньо в приміщенні центру  (керівник заслужений майстер народної творчості України Наталія Стегура).

– Не пробували клопотати про розширення, бодай для музею?

– Про це наразі не йдеться. Недарма  ж не без гумору кажуть: не приведи, Боже, жити в квартирі, що ремонтується, і в державі, що реформується. За нинішніх часів (не найкращих, скажемо відверто,  для культури, яка вже звично  фінансується за залишковим принципом) побоюємося, аби з реформами, які торкнуться, безсумнівно,  й нашої царини, не вихлюпнули з купелі разом з водою й злеліяне поколіннями дитинча. Маю на увазі  віднайдені, зібрані, збережені кращі зразки народної творчості. Доречно згадати, що першим документом, влади, яку ми сьогодні багато за що засуджуємо, була відповідна постанова про організацію культурно-освітніх установ в Закарпатській Україні від 29 вересня 1945 року, в тому числі й тодішнього будинку народної творчості.  Навіть тоді розуміли, як це важливо. Ми вже пережили складний період  «розбійних 90-их»,  коли зарплату отримували олією та цукром, було скорочено, а звідси – втрачено, десятки клубних закладів і фахівців, а, отже, цілі пласти зі скарбниці народної  творчості.  Наразі тепер, коли створюватимуться нові територіальні громади, їх керівники можуть повести себе стосовно закладів культури цілком непередбачувано, адже з фінансуванням знову ж – у кого як. Якщо сьогодні, до прикладу, закрити клубний заклад зі столітньою історією в гірських Вільшанках, що на Перечинщині ( він, хоч і не з євроремонтом, але чистий, охайний, збережений), ми втратимо клубний вогник, що повинен гріти душі наших дітей, онуків і правнуків. Бо ж чули б ви первозданні коляди, з якими завітали до нас цього річ учасники тамтешньої самодіяльності! Для них клуб , каже сільський голова, центр духовного життя. І сіл з такою історією й підходами до збереження культурної спадщини наших предків, які не повинні бути втрачені,  на Рахівщині, Міжгірщині, Воловеччині – десятки!

– Ганно Василівно, ви – мама двох дорослих дітей, хоч і молода, але бабуся двох онуків. Ви справді щиро вірите, що, як казав поет, хай і з іншого приводу, «все это будет носиться»?

– Звісно, я бачу, що наші діти, а надто онуки – інші. Вони не кращі й не гірші, вони просто інші. Їх полонять гаджети:   ноутбуки, айпади, смартфони… Але не можна забувати, що джерела автентики  – джерела людяності! Тому треба шукати нові форми роботи, більш сучасні підходи. Я й сама не могла подумати, що наш майстер-клас, до прикладу, з писанкарства викличе такий інтерес. Але ж запропонували ми його дітям – переселенцям зі Сходу,  і знайшли відгук, зацікавленість, бажання долучитися до народних традицій. Розписати власноруч великодню писанку – не лише цікаво, а й повчально, До того ж – це найкращий подарунок родині. Чим більше ми будемо віддавати, тим більше отримаємо.  А чи міг хтось передбачити, що життя підкине нам таку форму роботи, як зустрічі  в госпіталях з учасниками антитерористичної операції, яких треба підтримати психологічно, подарувати гарний настрій? Але ж підкинуло! І привезли ми їм те, що лікує душу – народні пісні від нашої «Розмарії» і картину самодіяльної художниці з Березнянщини Магдалини Березанич. Тож треба  жити в неспокої і пошуку, любити кінцевий продукт своїх зусиль, як власну дитину, і вчити цінувати його інших.

– І на підсумок розмови: як плануєте святкувати 70-ті уродини підпорядкованого вам закладу?

– Сподіваюсь, скромно. Але неодмінно , пам’ятаючи про наш обов’язок – віднаходити, зберігати і пропагувати джерельне народне мистецтво. Концерт з нагоди урочистості плануємо саме з родзинками інструментальної, пісенної,танцювальної творчості, віднайдених у наших  багатих і ще до кінця непізнаних містах і селах. Будуть і презентації, і виставки,і багато чого.

Розмовляла Віра ТУРЯНИЦЯ