– Дитячі роки у житті людини відіграють надзвичайно важливу роль. Як правило, вони визначають, яким буде її життєвий шлях, як складеться доля. Яким, Ганно Василівно, було Ваше дитинство?

– Воно було гарним і щасливим. Я народилася у селищі Тересва у сім’ї службовців. Батько був начальником нижнього складу Усть-Чорнянського лісокомбінату, мама працювала вихователем у дитячому садочку. У сім’ї нас було троє дітей і до всіх батьки ставилися прихильно, піклувалися про наше майбутнє. Моя старша сестра приватно навчалася грі на фортепіано у вчительки, яка отримала чудову музичну освіту. Емілія Іляшко була музикантом у другому поколінні. До слова, її донька теж. Уже потім, через роки, я довідалася, що їхня родина опинилась у Тересві, тікаючи від переслідувань радянської влади після Жовтневої революції. Це була інтелігентна, високоосвічена дворянська сім’я. Моя сестра гарно грала на фортепіано і мені захотілося й самій спробувати. Тож батьки придбали фортепіано «Бєларусь»  і віддали й мене вчитися музиці. Мені тоді було шість років. З тих пір моє життя пов’язане з музикою.

– Коли Ви усвідомили, що музика стане справою Вашого життя?

– Два роки займалася музикою приватно, а потім продовжила музичну освіту на фортепіанному відділі Тересвянського філіалу Тячівської музичної школи. Незважаючи на  те, що батько мріяв бачити мене стоматологом, я обрала музику. Можливо, тут певну роль зіграла й генетика. Моя бабка, пригадую, надзвичайно  гарно співала, знала багато пісень, приказок, мала веселу вдачу. Ще навчаючись у сьомому класі, я вже вирішила, що вступатиму до Ужгородського музичного училища. Коли повідомила про це батьків, вони не заперечували, а сприйняли з розумінням. Я була оточене увагою, турботою і любов’ю. А головне,  завжди відчувала підтримку батьків.

– Як склалася Ваша доля після закінчення музичного училища?

– Успішно закінчивши училище, я отримала розподіл на роботу у село Нижнє Селище Хустського району. Але оскільки мала вільний диплом,  вирішила залишитися в Ужгороді. Трохи згодом я влаштувалася на роботу молодшим науковим співробітником у новостворений відділ народного мистецтва Закарпатського обласного краєзнавчого музею. Заввідділом тоді був нині відомий музикант і фольклорист Віктор Шостак. Мені гарно працювалося під його керівництвом. Було цікаво їздити по області, збирати інформацію про носіїв народної творчості, музичні інструменти. Тому, коли довелося переїжджати до Хуста, я щиро жалкувала за музеєм. Про ті роки у мене залишилися найкращі спогади.

– Як зустріло Вас місто Хуст – у минулому столиця Карпатської України?

– Привітно. Мені довелося туди їхати за сімейними обставинами. Чоловіка перевели працювати власним кореспондентом «Закарпатської правди». Вибір був обмежений, тож, я зробила так, як і повинна була зробити дружина, – поїхала разом із ним. У Хусті працювала викладачем музично-теоретичних дисциплін у музичній школі. Нині – це Школа мистецтв. Мені подобалося навчати дітей. Вони любили мене. Пригадую, директором школи тоді був Василь Андрійцьо. Коли довелося знову повертатись до Ужгорода, колектив школи та керівник довго просили мене залишитися. Але в мене знову не було вибору.

– Ви знали, що чекає Вас в Ужгороді? Були якісь домовленості щодо роботи?

– Ні, не знала. У пошуках роботи звернулася в управління культури. Там мені запропонували викладати у музичній школі. Але при співбесіді виявилося, що у мене буде угорськомовна група. Оскільки я не розмовляю угорською, довелося відмовитися. Порадили тимчасово попрацювати у Центрі народної творчості. Я погодилася. Відтоді вже пройшло понад 20 років… Недарма кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Роки пролетіли непомітно… Спочатку було нелегко, бо моя фахова освіта трохи іншого спрямування. Але навчилася, звикла і не жалкую.

– Вам довелося працювати у Центрі народної творчості на зламі епох, коли змінювалася політико-економічна формація у державі. Як це вплинуло на  методи, форми та умови роботи?

– Роки перемін у державі – це завжди нелегкі роки. Перебудовувати важче, ніж будувати з нуля, адже потрібно працювати з тим, що маєш. А це завжди обмежує можливості. Після розпаду СРСР Україна мало що отримала у спадок. Хіба що проблеми. Тому 1990-і були важкими. Нова, вже українська влада, мало уваги приділяла культурі. Спостерігався її тотальний занепад. У ті роки багато працівників галузі культури звільнялися, виїжджали за кордон, бо зарплати були сміхотворними. Іноді замість грошей давали продукти харчування чи будь-які інші товари, часто непотрібні, процвітав бартер. Залишилися справжні ентузіасти, які не уявляли свого життя поза мистецтвом. Не оминула ця проблема і наш заклад. Тодішній начальник управління культури Василь Габорець та наш директор Василь Кобаль доклали значних зусиль, щоб Обласний центр народної творчості працював.

Залежно від державної політики в галузі культури змінювались методи та умови роботи, напрямки діяльності, але не завдання. Головне в нашій роботі – підтримка та розвиток народного мистецтва у всіх його проявах:  співпраця з майстрами, виставкова діяльність, проведення майстер-класів, фестивалів, концертів, презентацій тощо. 

Уже понад десятиліття готуємо до друку й видаємо щоквартальний вісник «Культурологічні джерела», на сторінках якого висвітлюємо культурно-мистецьке життя нашого краю. Десятки фольклорних видань, підготовлені провідним методистом нашої установи, відомим фольклористом України, науковцем Іваном Хлантою високо оцінили мистецтвознавці та культурологи не лише в Україні, але й за кордоном.

– У 2014 році колектив висловив Вам довіру й обрав директором. Як воно сидіти в кріслі керівника?

– Сидіти зручно, а от керувати творчим колективом не легко. Відчуваю свою відповідальність за роботу, за людей. Коли стала директором, з’явилося багато таких проблем, про які, іноді, не мала навіть уяви. Постійно думаю про те, як налагодити роботу колективу, щоб усі працювали, як годинниковий механізм, на єдиний спільний результат. Попри те, що кожен відділ має свої завдання та напрямки діяльності, – маємо трудитися на збереження та розвиток традиційної народної культури. Час не стоїть на місці і кожен період історії нашої країни кидає свої виклики, ставить перед нами нові завдання, що потребують вирішення. Якщо, зокрема, в перші десятиліття діяльності наша установа значною мірою виконувала й контролюючі функції, слідкувала за ідеологічною спрямованістю мистецтва, то нині ми повинні адекватно реагувати на суспільно-політичні зміни і відповідно змінювати напрямки діяльності. Це, звичайно, важко, але водночас і цікаво, бо змушує нас не дрімати, не розслаблятися. Нині ми знову стоїмо на порозі корінних змін. Маю на увазі децентралізацію та самоврядування.

– Які завдання, Ганно Василівно, ставите перед собою як керівник установи, творчого колективу?

– Як директор Центру культури я дбаю про збереження і розвиток народної творчості нашого краю. Це першочергове наше завдання. Важливою є й охорона на створення реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини Закарпаття шляхом дослідження, вивчення, узагальнення та популяризації. А ще, як це не банально, хочеться так керувати, щоб була користь колективу, щоб працівники були задоволені моєю й своєю роботою. Прагну порозуміння з колегами. Вдячна їм за те, що вибачають подеколи мою імпульсивність і не йдуть на загострення конфліктної ситуації. Намагаюся ставитися до всіх однаково: не ділити на своїх і чужих, привілейованих і простих. Розумію, що посада не вічна, тому у будь-якій ситуації, перш за все, потрібно залишатися людиною. І колектив завжди це оцінить. Найвища оцінка роботи – повага колег, а не грамоти й медалі.

– Не важко поєднувати обов’язки дружини, матері і керівника установи?

– Зізнаюся, що не легко. Але маю, як кажуть надійний тил, міцну підтримку від чоловіка, дітей, які допомагають мені, частину домашньої роботи беруть на себе. Я за це безмежно їм вдячна.

Щороку наша установа отримує звіти з районів про їхню роботу, ми знаємо де й що відбувається, хто і як працює. Які райони, на Ваш погляд, найефективніше працюють?

Кожен район має свої культурні особливості, пов’язані з його історією, а також різні фінансові можливості, що, звичайно, відображається на їхній роботі. Не можемо порівнювати Воловецький і Тячівський райони, бо вони  мають діаметрально протилежне фінансування. Зважаючи на це,  важко дати об’єктивну оцінку їхній роботі. Але, вважаю, що все вирішують кадри, конкретні працівники в районах. Стартові можливості  важливі, але не завжди є запорукою успішної роботи. Серед тих, що працюють найкраще, можу назвати начальників відділу культури Мукачівської та Тячівської районних державних адміністрацій відповідно Оксану Кречковську та  Василя Гудака. У цих районах і методичні кабінети на високому рівні, бо працюють там професіонали, які вболівають за справу, що роблять. Є що продемонструвати і методичним кабінетам Виноградівського та Свалявського районів. На похвалу заслуговує й Ласло Галас, начальник відділу культури і туризму Берегівської  районної державної адміністрації. Багато позитивних моментів у  начальника управління культури, молоді та спорту Хустської міської ради Володимира Власюка. А загалом, усі райони працюють добре.

– Дякую за розмову та бажаю міцного здоров’я, натхнення, впевнено рухатися вперед та реалізовувати нові цікаві проекти.

Володимир МИШАНИЧ,
провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культури