Немає можливості повести розмову про всі його книги (а їх понад 90), бо це зайняло би багато місця. Тому зупинимося тільки на найважливіших його фундаментальних збірниках пісень, які стали яскравим прикладом  утвердження українського слова і духовних надбань нашого народу. Вони долучаються до найціннішого джерела вивчення народнопісенної творчості України, є цікавою і неповторною сторінкою в історії української фольклористики. Він вважає себе щасливою людиною, бо слухає ті самобутні пісні, які з діда-прадіда виконують у селах Закарпаття і за його межами, слухає з вуст співаків без обробки.

– Іване Васильовичу, скажіть, будь ласка, з якого часу записуєте й публікуєте народні пісні? З чого почалося конкретно Ваше фольклорне подвижництво  завдовжки в понад 50 років і що характерно для Ваших пісенних збірників?

– Народні пісні, особливо коломийки, свого рідного села Копашнова на Хустщині Закарпатської області записував, ще навчаючись у сьомому класі. Але по-справжньому цю роботу виконую з 1974 року, коли закінчив стаціонарну аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського Академії наук України, де й захистив кандидатську дисертацію. Усі мої пісенні збірники упорядковані за жанрово-тематичним принципом, мають великі за обсягом вступні статті, примітки, словник малозрозумілих слів. Усі вони містять маловідомі або й зовсім невідомі народні пісні, які ще збереглися в людській пам’яті, зокрема старожилів. У міру можливостей подано також ілюстративний матеріал.

– У багатьох із нас у повсякденному житті часто виникає думка ознайомитися з піснями свого району, області. І тут у пригоді можуть стати Ваші видання «Ой видно село» (2003), „Пісні Іршавщини” (2005). Тим, хто хоче знати, що наш народ у минулому любив і ненавидів, що схвалював, а що засуджував і викривав, знайдуть у збірниках.

– Згадані видання  – це погляд через віки, осмислення наших духовних надбань, нашої історії, можливість поглянути на великий шлях, яким простували закарпатці в минулих століттях. Читачам уперше на Закарпатті запропоновано цілісну картину народної пісенності одного села Арданово та одного району Закарпаття – Іршавського.

Так, у першому збірнику 652 тексти з нотами, записані від талановитих співаків села Арданово. Об’ємний фоліант «Пісні Іршавщини» нараховує 816 сторінок, в якому подано 904 тексти пісень з нотами. Збірники акумулюють енергію, уміння й досвід цілого колективу однодумців і є своєрідним тестом на рівень культури й національної свідомості.

Збірники підпорядковані основному завданню – відтворити різножанрову пісенну палітру одного району, розширити знання про його пісенне багатство. Вони засвідчують, що наша автентична пісенність уціліла, в ній живуть справжні неперехідні народні цінності, які не зовсім відомі і які треба берегти.

Досить багату інформацію можна почерпнути зі вступної статті, в якій коротко, але вичерпно подано історію району від найдавніших часів і до сьогодні, ознайомиться читач з визначними культурно-мистецькими і науковими постатями краю, з історією збирання та публікації пісенного матеріалу Іршавщини, жанрово-тематичним розмаїттям пісень, уміщених у збірниках. А хто цікавиться народними співаками, знайде певні відомості й про них. Уміщені в збірнику пісні мають тривкі та добре збережені основи загальноукраїнської традиції з окремими локальними вплетеннями, які її доповнюють та збагачують. У книгах зустрічаємо веснянки, колядки, духовні пісні, пісні про кохання, весільні, родинно-побутові, колискові, хрестинні, для дітей, балади, співанки-хроніки, рекрутські та вояцькі, стрілецькі, жартівливі, застольні пісні.

Тепер, коли пісні зібрані в одній книзі, можна бути спокійному, що пісенне джерело і далі буде безмежне й цілюще, воно не зміліє, не замулиться, а кожного разу, коли припадатимеш до нього, входитиме в тебе не тільки живою прохолодою, а й незабутнім ароматом настояних карпатських луків, садів, виноградників, мінеральних джерел.

– З великим задоволенням зустріли читачі підготовлену Вами антологію «Співанки закарпатських гір і долин», яку отримали у 2009 році. Чим приваблює це видання?

– Я давно виношував мрію забезпечити читачів найповнішим пісенником українських народних співанок Закарпаття з нотами. До пісенника якраз і ввійшли записи народної пісенності краю різних жанрів, починаючи з середини ХІХ століття, міжвоєнних та повоєнних видань ХХ століття і найновіших записів.

– У 2009 році побачив світ унікальний збірник «Народні пісні українців Банату (Румунія)». Про цей острівець української культури недалеко від міста Тімішоари майже ніхто не знав в Україні. Ви його вперше відкрили для українських шанувальників народної пісенності.

– Пісні збірника я записував у 1999 році протягом шести тижнів у Румунії, де у восьми селах компактно проживають українці Закарпаття, які поселилися там у 1908–1918 роках. Вони зберегли нашу рідну українську мову, традиції, звичаї, обряди і, звичайно, пісні і насамперед коломийки, які сто років тому понесли з собою їхні діди й прадіди з Марамороського комітату Закарпаття (сучасні Міжгірський, Хустський, Тячівський, Рахівський та частина Іршавського районів), зберегли їх у душі і в пам’яті і передають як дорогоцінний скарб від покоління до покоління. Вони звучать як з уст сільських співаків, так і учасників художньої  самодіяльності та професійних митців.

Українці Банату захоплююче демонструють свою любов до рідного краю своїх батьків, народного мистецтва, що виявляється у співах, танцях, читанні поезій про зелену Верховину, Україну, у грі на різноманітних інструментах, видовищних театралізованих дійствах.

– Відомо, що на Закарпатті, як і в інших західних областях України, й нині активно побутують коломийки. Що треба зробити для того, щоб вони стали доступними для слухачів усієї України і за її межами?

– Я впевнений, що коломийки може зробити популярними їх «розкручування» на телебаченні й радіо, їх повторюваність у концертних програмах, наявність аудіокасет і компакт-дисків із записами тих чи інших тематичних груп коломийок. До багатотисячної аудиторії слухачів радіо й телебачення майже не долітає коломийка. Талановите може і має дійти до людей. Однак для цього треба хотіти і з любов’ю їх популяризувати. Нам бракує достатньої кількості збірників коломийок з нотами, діяльних людей, умілих організаторів концертних програм української пісні взагалі. Чому не бачать глядачі яскравих самобутніх виконавців коломийок? Неодмінно треба розширити радіохвилі різних програм національного радіомовлення. Відрадно, що уже декілька років поспіль на Закарпатті у смт Воловець проходить фестиваль-конкурс коломийки «Дзвінкі перлини Верховини».

 – Ви підготували й опублікували кілька десятків книг. На це витратили чимало часу і навіть власних коштів. Що спонукає Вас до такої жертовної праці?

– Фольклор для мене – найдорожчий у світі, фольклористика – це моя професія, моє справжнє захоплення і покликання, тут моє серце. Були в мене й складні періоди. Записував фольклор за власним бажанням, не чекаючи якоїсь винагороди. Я постійно відчуваю себе в своїй професії.  Готовий у будь-яку пору року лишити все і піти у мандри за фольклором чи на території рідного краю, чи навіть за межами нашої держави, де компактно проживають українці. Хочеться зробити все для того, щоб зберегти духовну красу нашого народу – безцінну спадщину нинішнього і прийдешнього поколінь.

А ще для мене село є чимось незбагненним. Мене завжди тягне туди, мов метелика на вогонь, бо постійно відчуваю, що знайду там із духовних надбань щось особливе, невідоме для широкого загалу. У селі завжди можна почути голос душі народної.

– Працюючи вчителем у школі, викладачем Ужгородського державного (нині – національного) університету, а потім на ниві культури, Ви особливо гостро відчули, як наші інтелектуальні працівники,  взагалі широкі кола читачів потребують збірників духовного надбання нашого народу. Так з’явилися Ваші книги «Закарпатський вертеп» (1995), «Колядки» (1998), «Богородичні пісні» (2003), «Покаянні та похоронні пісні» (2007). То були перші видання такого характеру. Їх кількатисячний наклад швидко розкупили шанувальники пісенної духовності отчого краю. А робота над повним виданням духовних пісень тривала понад двадцять років. Чим особливе це видання?

– Робота над збірником духовних пісень Закарпаття так захопила мене, що стала на тривалий час чи не головною справою мого життя. І ця мрія здійснилася 2008 року, коли побачив світ фундаментальний, вагомий з усіх точок зору збірник духовних пісень Закарпаття під назвою «Співайте Богові нашому, співайте». Ця своєрідна біблія духовної пісенності.

Нині не тільки в Закарпатті, але і в усій Україні це найповніше видання, до якого ввійшло понад 560 текстів духовних пісень з нотами, прекрасних як змістом, так і мелодіями. А перше подібне видання під назвою «Богогласник» з’явилося у Почаєві 1790 р. У ньому було 250 текстів, з них 65 – без нот. І лише через 218 років ми удостоїлися мати довгоочікуваний подарунок.                                             

Книга справді унікальна самою ідеєю зафіксувати й опублікувати духовні пісні, які здавна побутують на Закарпатті. Протягом довгого часу довелося пішки обходити закарпатські села, знаходити талановитих співаків, по крихті збирати й фіксувати від них на магнітофон духовні пісні-самоцвіти. То був наполегливий пошук нових талантів і нових пісень. Тож книга «Співайте Богові нашому, співайте» – гідне пошанування світлої пам’яті сотень, тисяч носіїв духовних пісень як нині сущих, так і тих, які вже далеко за межею Вічності. Справа в тому, що за часів тоталітарного безбожницького радянського режиму духовні пісні не записували й не публікували – вони були під забороною. Тому нині їх пам’ятають лише окремі представники старшого покоління, яким за 70 років.

– Книга вабить широтою охоплення матеріалу. Це видання можна вважати цілком на часі, принаймні кожна віруюча людина, яка хоче пізнати свій народ та себе в ньому, не обійдеться без цього видання, бо в ньому зібрано квінтесенцію нашої духовної пісенної спадщини. До виходу в світ пісенника ми навіть уявити собі не могли, який багатющий скарб духовності має Закарпаття. Книга є візитною карткою духовних надбань Закарпаття, однією з вершин його пісенної культури, гордістю й окрасою краю, його своєрідним мистецьким символом.  

– Так, вихід цієї праці є значимою національно-культурологічною подією, оскільки збірник суттєво поглиблює, доповнює і розширює наші уявлення про українську пісенність, добре слугує для утвердження духовності, актуалізує питання дальшого їх вивчення. Отже, скарбниця української пісенності поповнилася ще одним коштовним діамантом, а це переконливий доказ того, що духовна ріка народної мудрості не зміліє.

– У 2013 році Ви опублікували збірник «Пісня – то моє життя», тексти якого зафіксовано Вами у селі Голобутів Стрийського району Львівської області. Чим характерний цей збірник?

– Записуючи пісні від талановитої співачки Ганни Опришко (а їх у збірнику 543 тексти з нотами), я переконався, що наші пісенні багатства ще не зовсім занапащені, ще є в нас чимало обдарованих співаків, досить багато таємниць, прекрасних невідомих перлин, варто їх відкривати і мати від того велику радість. Не можна  без душевного трепету слухати, сповнені гарячої любові й сонячної ніжності пісні різних жанрів, особливо стрілецькі та повстанські пісні, які не можуть залишати байдужою жодну мислячу, наділену чуттям людину. Пісні Ганни Опришко сповнені земного почуття, любові і довіри до людини. Пісні діють на слухача, як ін’єкція духу, що пробуджує фантазію та уяву про неповторність життя. Вони викликають найрізноманітніші асоціації.

– Відомо, що Ви збираєте народнопісенні твори не тільки на території України, але й за кордоном, де компактно проживають українці. Особливо плідною була Ваша поїздка до Сербії, зокрема автономного краю Воєводино. Записані Вами тут пісні ввійшли до збірника «Пісня над Дунаєм. Народні пісні русинів (українців) Сербії»», який з’явився у світ у 2014 році. Чим приваблює цей фоліант?

– Справді, до збірника подано понад 900 текстів різних жанрів пісень з нотами, зафіксовані мною влітку 2007 року у селах Руський Керестур, Коцур, Вербас, Нове Орахово, Дюрдьово, Кула та в місті Новий Сад. У згаданих та ще деяких інших населених пунктах уже понад 260 років живуть переселенці з Закарпаття, яких нараховується нині понад 20 тисяч. Це чи не найдавніша діаспора руснаків-українців у світі. Вони співають майже забуті на своїй первісній батьківщині – Закарпатті пісні, які пройняті глибинним генетичним відлуння історії, звичаїв та обрядів, споконвічних традицій. Навіть у важких умовах постійної асиміляції їм вдалося все це зберегти. Шанувальники української пісенності мають нині змогу із згаданого збірника ознайомитися  зі щирістю почуттів, розмаїтістю думок, культурою, творчою єдністю, взаєморозумінням, які й допомагають вижити людській сутності у швидкісному вирі сьогоденних змін. Віриться, що настане той час, коли біля державного керма в Україні будуть справжні українські патріоти, які турбуватимуться про наші духовні надбання, про кожного українця, що живе на материковій Україні і далеко за її межами.

– Дякую за цікаву розмову і бажаю Вам нових творчих здобутків у справі збирання, вивчення та публікації духовних надбань нашого народу.

Розмову вів ВОЛОДИМИР  МИШАНИЧ,
провідний методист Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури,
член Національної спілки журналістів України