…Поле пересіяти ще можна. А життя… Один раз живемо: ні переорати, ні пересіяти. Через те треба прокладати рівну борозну й сіяти чистим, добірним зерном.

Юрій Мушкетик

Кожен захоплюється неповторними краєвидами, які оточують село Приборжавське. А через нього протікає річка Боржава, в яку зливаються й інші потічки, що живлять цілющою водою навколишню природу. Тож не дивно, що тут одвіку селилися люди. Ця краса чарівна і вабила, а мальовничі ліси, гори, долини дозволяли людям мати необхідне для прожиття. Тут, у рідному селі, пригадує Марія Дмитрівна, материна пісня, живе слово, заворожуючі голоси дримби, сопілки, цимбалів, поклик трембіти були тими золотими ключиками, що відчиняли людські серця, несли чистий струмінь народного мистецтва. «До мене, – стверджує Марія Капцош, – народна пісня прийшла, як звично приходила у дитинстві до мого і попередніх поколінь, маминим голосом. Я дуже зримо бачу ті довгі зимові вечори в натопленій селянській хаті, коли мама при гасовій лампі біля стола пряла кужіль і час від часу наспівувала ту чи іншу пісню-коломийку. Я любила слухати пісні і часто задумувалася над тим, про що співалося в коломийці. Народна пісня – цілюща жива вода, своєрідні ліки од усіх криз і катастроф. У неї, без сумніву, Богом закладена зернина любові до рідної землі».

Справді, все почалося з рідного села Приборжавське, що на Іршавщині, де 13 грудня 1953 року народилася Марія Капцош. У 1972 році закінчила Хустське культурно-освітнє училище за спеціальністю – керівник самодіяльного оркестру народних інструментів. Трудову діяльність розпочала першого серпня 1972 року на посаді директора будинку культури села Приборжавське, де працювала до лютого 2013 року.

З 1972 року Марія Дмитрівна – керівник гуртків: вокального, солістів-вокалістів, тріо художньої бригади, художнього слова, драматичного. З 1990 року керує народним фольклорним ансамблем «Приборжавська долина». За підсумками Всесоюзного соціалістичного змагання клубних установ за 1988 рік в Українській РСР Приборжавський будинок культури нагороджений Дипломом Міністерства культури СРСР і ЦК профспілки працівників культури третьої грошової премії. Шостого листопада 2002 року будинок культури нагороджений Почесною грамотою Закарпатської облдержадміністрації. За підсумками Всеукраїнського огляду-конкурсу сільських клубних закладів будинок культури нагороджений Дипломом ІІІ ступеня Міністерства культури і мистецтв України (2003). Багатьма районними й обласними грамотами та дипломами нагороджені гуртки художньої самодіяльності будинку культури.

14 травня 2007 року родинний ансамбль будинку культури брав участь у Всеукраїнському фестивалі сімейної творчості «Родинні скарби України» у Києві в Українському домі, нагороджений Дипломом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Родинний ансамбль – учасник багатьох районних та обласних фестивалів, а також переможець Міжнародного фестивалю, що проходив у Доброму Місті (Польща, 2002). У 2006 році зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» (керівник Ольга Кукла)  виступав на Всеукраїнському фестивалі «Котилася торба» в місті Кузнецовськ. Брав участь в обласному турі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії імені Павла Вірського, обласному фестивалі «Чисті роси», у творчому звіті майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпатської області у палаці культури «Україна» (Київ, 2004), нагороджений Почесними грамотами. Зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» та народний фольклорний ансамбль «Приборжавська долина», яким керує Марія Дмитрівна, постійно беруть участь у районних фестивалях «Вертеп», «Да святиться ім’я твоє», ковальського мистецтва та народних промислів  «Гамора», обласних, всеукраїнських оглядах і фестивалях.

За досягнуті творчі успіхи та активну діяльність, популяризацію  народного мистецтва, високу професійну майстерність, вагомий особистий внесок у культурно-мистецьке життя, збереження народних традицій, директор будинку культури нагороджена багатьма почесними відзнаками, грамотами, подяками різного рівня

Марія Дмитрівна переживає, що через певні економічні негаразди у країні,  культура на селі, по суті, вимирає. А це значить, що вимирають наші споконвічні традиції, пересихають джерела національного духу. Бо сільська культура – то живлюще коріння всієї української національної культури. Нині стоїть важливе завдання – захистити культуру від подальшого падіння, зупинити цей негативний процес. І до цього Марія Капцош докладає чимало зусиль. Вона всіляко заохочує співаків старшого віку, бо це вчителі від народу, від української казки і пісні, чимало з них вчать своїх дітей берегти пам’ять роду, відчувати генетичну єдність поколінь, плекати любов до народних традицій, культури.

А збереження пам’яток культури є важливою державною справою і запорукою культурного розвитку будь-якого народу, справедливо вважає Марія Дмитрівна. Вони виконують виховну функцію, формують моральні норми й естетичні смаки, з іншого боку, рефлекторно причетні до процесу національного самоусвідомлення, релігії та громадянських обрядів, алегорично свідчать про минуле і навіть пророкують майбутнє.

 Марія Дмитрівна разом з односельчанами особливо любить виконувати коломийки, бо в них, здається їй, безліч людських сердець б’ються одночасно, і кожне розповідає про своє. Одне – про сміх, друге – про смерть, третє – про музику, четверте – про красу. І кожне по-своєму – про кохання. Незважаючи на високу ідейно-художню вартість коломийок, вони, справедливо наголошує Марія Дмитрівна, практично маловідомі в рідній країні. «Ми, українці, на диво, не цінуємо ті духовні скарби, котрими могла б пишатися кожна європейська нація. Порівняйте, з яким пієтетом ставляться до своїх пісень, наприклад, у сусідніх Словаччині та Румунії. А в нас нині чимало талановитих співаків волею обставин опинилися далеко від рідних домівок. Не можна уявити повноцінного духовного життя без прилучення людей до нашої культури, унікальних творів мистецтва. Зберегти надбання минулого, віднайти забуте та відновити втрачене, передати його майбутнім поколінням – наш святий обов’язок», – резонно зауважує Марія Капцош.

Спостерігаючи за сучасним станом культури, нині, як ніколи, виникає необхідність збирати і популяризувати вершинні здобутки нашої духовності, зокрема народної пісенності. Тільки культура здатна застерегти, врятувати українське суспільство від катастрофи. Тому цілком зрозумілим стає той факт, що Марія Дмитрівна активно допомагала мені під час записів пісень у селі Приборжавське. Вона добре знає всіх співаків-односельчан, їхній репертуар. Вона рекомендувала саме від них фіксувати пісні. Часто запрошувала їх до будинку культури і там гуртом співали. А я занотовував їхні пісні на диктофон. Чимало їх потім увійшло до збірника «Пісні Іршавщини» (2005), особливо весільні пісні, зафіксовані від Марії Капцош (1953 р. н.) і Марії Лях (1942 р. н.), Марії Петровцій (1953 р. н.), Івана Сабадоша (1926 р. н.), Марії Світлинець (1938 р. н.) та ін.

Маючи великий досвід роботи на селі, Марія Дмитрівна переконана, що у фольклорі наше коріння, наш родовід, славні події і славетні особистості. У ньому – наша гордість і гідність, минуле й майбутнє і найголовніше – ідея, яка нас об’єднує, гуртує в єдину громаду, всіх – старого і малого, священика і політика, офіцера і вчителя, робітника й управлінця. Це те, що ми знаємо і любимо, куди повертаємося з усіх доріг, з чим пов’язуємо свої сподівання і творимо своє життя. Відроджуючи їх, ми поширюємо і підносимо українську самобутність, через яку вивищуємось самі.  

Як людина, що глибоко вболіває за долю рідної культури, Марія Дмитрівна турбується, щоб фахівці-фольклористи дбайливо плекали справді народні традиції та обряди рідного краю, ретельно їх досліджували, зберігали і пропагували. Вона висловила цікаві думки й пропозиції про те, що могли б старанно вивчати співочі традиції як сімейних колективів, так і окремих виконавців, а потім за своїми записами відтворити кращі зразки. Нагромаджений матеріал і досвід спонукав би ініціаторів провести фестиваль, який би засвідчив, що в нашому регіоні все-таки зберігся автентичний (необроблений) фольклор – такий барвистий і самобутній. Носіїв його не сплутати ні з ким. Вони мають знання і вміння передавати справді народну манеру музикування, виконання пісень, танців, відтворювати обряди, проводити ігри. Такий фестиваль міг би бути святом автентичного фольклору. Учасниками свята народної культури стали б тільки носії автентичного фольклору. Саме цим свято й відрізнялося б від решти фестивалів України, в яких беруть участь народні колективи, що виконують оброблені музичні твори. Показати характерні для певної місцевості традиційні ігри та забави. У рамках фестивалю пройшла б і науково-практична конференція «Традиційна народна культура: збереження самобутності в умовах глобалізації». Такі думки може висловлювати тільки по-справжньому закоханий у свою справу, досвідчений працівник культури, яким є Марія Капцош.

Судячи з української преси з мізерними тиражами для такого великого європейського народу, яким є український, поодиноких передач радіо й телеканалів, Марія Капцош справедливо наголошує, що Україною поширюється духовний голодомор. Це не бачене досі зросійщення України. Преса, радіо, телебачення, книги, кінофільми, дитячі відеофільми – все це мовою вчорашнього і нинішнього завойовника і русифікатора.

Марія Дмитрвна глибоко переживає, що наша рідна українська мова – безцінний скарб нації – все ще і в незалежній Україні перебуває у занедбаному стані. Вона мріє про той час, коли урядові структури своїми заходами сприятимуть запровадженню української мови у різні сфери суспільного життя, щоб телебачення, радіо більше приділяли уваги питанням мови та історії України. Рідне слово зберегло нашу націю. Це генетичний код кожного народу, це його історія й сучасність. Важко уявити, наголошує Марія Капцош, що сталося з тими добродіями, що відмовляються від батьківської мови, однієї з найкращих мов у світі.

Марія Дмитрівна захоплюється не тільки піснями. Ще в підлітковому віці несподівано відчула непереборне бажання вишивати, створювати самобутні композиції, які самі лягали на полотно. Вона прагне збагнути і примножити красу навколо себе. Кольоровими нитками вимальовує людське життя, на якому, як кажуть у народі, як на довгій ниві. Вишивки пані Марії красномовно ілюструють творче ставлення людини до всесвіту, до природи. У її творах домінують споконвічні поняття – добро і зло, правда і кривда, боротьба за справедливість. Та не тільки Марія Дмитрівна захоплюється вишиванням. Чимало приборжавських жінок уміють усе: шити, вишивати, ткати, малювати, виховувати дітей, грати на інструментах, красиво співати. Та всьому цьому їх навчили матері. Вони прищепили їм любов до рідного краю, до народних традицій, щоб ці премудрості вони передавали дітям.

Марія Дмитрівна працювала на ниві культури в той непростий час, коли діяла з Москви команда творити й виконувати так званий радянський фольклор з уславленням більшовицьких вождів, їх партії, червоної армії, «найдемократичнішої» сталінської конституції тощо. Тому справжні народні таланти опинилися в ярмі, але навіть у під’яремному стані прагнули хоч якось зберегти своє рідне мистецтво, змушені були вигадувати для цього всі можливі форми.

Але, як відомо, без підтримки друзів, рідних неможливо реалізувати задумане. І Марія Дмитрівна щиро вдячна усім, хто був поряд із нею, радів її успіхам, підтримував. Саме завдяки цим людям і, звичайно, наполегливій праці, упертості здобуто все те, що має на сьогодні. Особливо вдячна своєму чоловікові Михайлові Івановичу, який теж любить народне мистецтво. Він був учасником інструментального ансамблю будинку культури рідного села, грав на ударній установці. Також у сімдесятих роках брав участь в ансамблі «Приборжавська долина»). Справді, Бог зводить людей і лаштує їхні долі так, щоб ясним вогнем палала любов між ними, щоб ставали вони родичами по духу. Тому вони можуть із задоволенням повторювати слова зі Святого письма: «Нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його (Еклезіаст, 3).

Марія Дмитрівна по-справжньому радіє, що її діти й онуки теж причетні до мистецтва. Так, Син Віталій (1975 р. н.) у 1990-х роках був учасником народного фольклорного ансамблю «Приборжавська долина». Його дружина – Віра Михайлівна – закінчила Київський національний університет культури та мистецтв. Нині працює викладачем Довжанської дитячої музичної школи (інструмент баян). Діти Віталія та Віри – Роман грає на скрипці і має намір вступати до Дрогобицького музичного училища. А першокласник Руслан грає у сімейному ансамблі Капцошів на бубенчику.

Донька Марії Дмитрівни – Мар’яна (нині – Чегіль) – з 1986 по 1996 роки  була учасницею ансамблю «Приборжавська долина». У 2005 році закінчила Київський національний університет культури та мистецтв і отримала повну вищу освіту за спеціальністю – хореографія та здобула кваліфікацію – балетмейстер народної хореографії, викладач фахових дисциплін, артист. З 2009 року – провідний методист із хореографії Обласного організаційно-методичного центру культури. З 2011 року – учасниця народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури. ЇЇ чоловік – Юрій Степанович Чегіль – закінчив відділ декоративно-прикладного мистецтва (кафедра художнього металу) Львівської національної академії мистецтв (1992–1998). Працює викладачем Коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі Закарпатського художнього інституту. Діти Мар’яни і Юрія – Андрій і Юрій – пробують свої здібності відповідно на кларнеті та ударній установці.

Варто ще сказати, що Марія Капцош з любов’ю і натхненням керує церковним хором. З неабиякою майстерністю виконують «Святий Боже», «Херувимську», «Достойно єсть», «Отче наш» та інші твори. «А під час співу духовних пісень, – наголошує Марія Дмитрівна, – у мене всі негативні думки вивітрюються з голови. Лишається лише мелодія і нічого зайвого. Я відчуваю себе у первозданному стані, переповнена почуттям вдячності до своїх колег, які співають разом зі мною». Хористи стверджують, що через прекрасні мелодії духовних пісень ми повинні освятити свої душі. І ці пісні треба донести до сучасного слухача. Як важливо нині, коли суспільство перебуває у кризовому стані, сказати, щоб люди почули – все залежить від них, від їхньої чистоти і святості.

Надзвичайно сумлінна, виконавча, доскіплива, уважна до інших, готова допомогти у скруті й біді, Марія Дмитрівна завжди стоїть на сторожі інтересів культури, України, патріотом якої була і є, тому все життя трудиться в культурі, зберігає її, творить, примножує.

Маючи великий досвід роботи у культурі, Марія Капцош мола б написати спогади про все прожите й пережите упродовж десятиліть становлення та розвитку культури в рідному селі. Це був би цінний матеріал для майбутніх дослідників, притому, що Марія Дмитрівна – дуже точна, скрупульозна і послідовна. Це була б цікава і потрібна книжка, яку залюбки прочитають працівники культури та інші читачі. І так само знайдуть для себе необхідний матеріал історики соціального процесу кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Упевнений, що така книга особливо важлива власне зараз, коли в душах українців прокидається потреба кращого пізнання культури нашого талановитого народу.

 Марія Капцош слушно наголошує, що основоположними чинниками культури є формування інтелекту країни, коли розпочався непростий процес пробудження національної самосвідомості громадян і оновлення глибоких патріотичних почуттів.

Чесно пройшла свої круті дороги Марія Дмитрівна, багато зробила для рідного краю, для української культури, і хочеться, щоб ці дороги тривали й тривали, щоб дарували нам радість подальшого знайомства з її діяльністю. Тож побажаймо їй не зупинятися на шляху до омріяної вершини. І хай цей шлях буде позначений щастям – тим щастям, яке вона вміє так спрагло чекати і так гостро переживати.

Іван ХЛАНТА,
кандидат філологічних наук,
заслужений діяч мистецтв України