Журналіст-культуролог Володимир Мишанич видав свою першу книжку «Митці Закарпаття: Літературні портрети» (три розділи, 424 с.), якою підсумував власний доробок за останні дванадцять років, що з’являвся у «Карпатській Україні», «Новинах Закарпаття», «РІО», «Ужгороді», «Культурологічних джерелах», на «Закарпатті онлайн».

Книжка містить матеріали переважно про художників, але також і про окремих письменників (Василь Густі, Андрій Дурунда), музикантів (Мирослава Копинець), громадсько-політичних діячів (Михайло Кічковський), культпрацівників (Габріела Андял, Золтан Жоффчак, Іван Канюка, Володимир Рудейчук, Оксана Ільченко), хореографів (Михайло Сачко, Оксана Хижун). 

У розділі «Постаті» ідеться про 17 класиків, які вже відійшли у вічність – від Йосипа Змія-Микловшика до Павла Бедзіра, Василя Габди,  Бориса Звенигородського, Ернеста Контратовича. Це нариси про те, як тяжко дістатися вершин і як ще на порядок важче там утриматися. Читаєш різні біографії, як шахові партії, і так і хочеться проставляти там знаки оклику і знаки запитання, а десь – просто трикрапку, націлену у нескінченність. 

Розділ «Ювіляри» зібрав 27 ювілейних нарисів. «Датська» література має купу умовностей, визначених законами жанру. Десь автор більшою мірою сплачує данину цій традиції, а десь буквально «відривається», не озираючись ні на що (нариси про Владислава Габду, Павла Ковача, Тетяну Левляс, Володимира Павлишина). Будь-який ювілейний нарис – це репетиція некрологу, тому читати їх трохи моторошно.  З одного боку, важливо встигнути сказати людині щось гарне, поки вона ще може тебе чути і, головне, ще потребує твого слова. З іншого же, усяке підбивання підсумків (хай навіть і проміжних) – це таке собі зважування душі на терезах Анубіса. Не найприємніша роль, то ж гадаємо, що Володя скидав по кілограму ваги після кожного такого тексту. 

Розділ «Сучасники» налічує 40 інтерв’ю. Таким чином, це вже, щонайменше, четверта книжка авторських інтерв’ю, видана закарпатським журналістом (після Василя Ільницького, Олександра Гавроша, Ірини Гармасій). Розділ страшенно нагадує Ноїв ковчег, по якому бродиш, постійно натикаючись на різні несподіванки. Ще це дуже нагадує розмови у купе, коли зустрічаються випадкові, але цікаві одне для одного попутники. Володимир уміє розговорити візаві. Та, в принципі, художники і самі не проти розказати про себе що-небудь закручене. Ремесло у них переважно мовчазне, то ж інколи хочеться виговоритися. У результаті книжка перетворюється у щось на кшталт актуальної історії закарпатського мистецтва – через призму особистостей, їхніх біографічних перипетій, дуже складних  взаємин із колегами (про це найчастіше – між рядками) і ще складніших відносин із музою. Витягти це все назовні – треба було уміти. Володимир Мишанич назовні незворушний, із відстороненою посмішкою а-ля комісар Мегре, а у підсумку його книжка читається як справжній детектив.    

Наприкінці уміщено укладену Іваном Хлантою бібліографію Мишаничевих публікацій (близько 450 позицій), а також перелік 13 статей про самого журналіста.

Книжка вийшла дуже повчальною. Про те, як величезні потенціали реалізуються дуже по-різному. Про те, наскільки наші митці вразливі відносно соціально-економічних перипетій, кон’юнктури на ринкові культурного продукту, примх туристичної моди (саме завдяки їй великою мірою і тримається наше мистецтво нині) і ще багатьох-багатьох «низьких істин». Про те, як юнак чи юнка приходять у мистецтво з гарячим серцем і великими задумами, а далі вже – у кого як складеться і навіть кому як повезе. Це книжка про мистецтво у дуже скрутні для нього часи. Хоча ясно, що ми ще згадуватимемо їх зі світлою ностальгією, бо ж найближчого року нас чекає взагалі дарвінівська боротьба за виживання, за ресурси, за право лишатися самими собою.

Понад сім десятків дуже несхожих між собою людей, які творять сучасний культурний процес Закарпаття. Кожний прийшов сюди з якоюсь своєю місією. В одних вона більш прозора, в інших – загадковіша. При читанні постійно згадується давня буддійська сентенція: ніхто тобі в цьому світі не ворог, ніхто не друг, але кожна людина є для тебе вчителем. Треба тільки уміти його почути. Журналіст якраз спробував полегшити нам оце вислуховування іншого. Можливо, у цьому і полягає найвищий сенс його справи.

Сергій ФЕДАКА,

доктор історичних наук