Пропонуємо опис цього звичаю, який побутував і побутує ще й нині у селі Бороняво Хустського району. У 1980 році Любов Бонкало, яка нині працює завідувачем клубу села Бороняво, записала його від своєї мами – Марії Бабець, 1941 р. н., жительки села Бороняво.

Зразу звертаємо увагу на дату. Якщо у інших районах цей звичай припадав на перше травня, то у Бороняві він був прив’язаний до першої неділі після Великодня, так звана Томина неділя.

З цього приводу існує легенда.

У Бороняві жила дуже вродлива і багата дівчина Марічка. Вона припала до серця багатьом леґіням. І кожен радий би був з нею одружитися. Але була вона ще дуже гоноровою та гордою, тому не могла вибрати для себе єдиного і найкращого.

Одного разу перед Великоднем до села завітали хлопці із Балкан і за Великодні свята встигли з усіма перезнайомитися. Вподобав собі Марічку балканський парубок Йован. Пішов до неї освідчуватися, але вона і йому відмовила. Батьки дівчини у розпачі вигукнули: «Та тоді вона вийде заміж, як береза зацвіте». Почув це Йован і зажурився, бо знав, що береза не цвіте. Не один день ходив засмучений. Тут уже і Великдень пройшов, а він усе зажурений ходить. Вийшов за село і побачив прекрасне струнке деревце – березку, яка грайливо гойдала вітами. Тоді і придумав підхід до гордої красуні. Зрубав леґінь це деревце, прикрасив його різнокольоровими стрічками, поклав зверху віночок і на Томину неділю (першу неділю після Паски) поніс берізку до дівчини. Він був упевнений, що саме в цей день задумане здійсниться. Бо так як Тома повірив, що Ісус Христос воскрес, доторкнувшись до його ран, так і батьки Марічки повірили, що береза зацвіла, побачивши біля вікон прикрашене стрічками деревце.

Готувалися хлопці до цього дня завчасно. Вибирали берізки, запам’ятовували, де вона росте, щоб потім не шукати, купували різнокольорові стрічки, придивлялися до подвір’я милої, прикидаючи, де зручніше прибити березу. Робили це таємно від інших. Довіряли свої наміри лише найближчим приятелям і то лише тому, щоб потім вночі не йти за берізкою самому. Вирушали по одному, коли вже стемніло. Ішли городами, щоб уникнути зайвих зустрічей і розпитувань. Берізку кожен леґінь дома прикрашав на свій смак: прив’язував барвисті стрічки до гілок (іноді прилаштовував гарну хустину або віночок на вершечок). Потім, коли село глибоко спало, прокрадався до подвір’я милої і встановлював березу.

Не було в селі такої дівчини, щоб не мріяла про березу в ту ніч. А вранці, коли ще ледь починало зоріти, дівчата вибігали з хати, щоб глянути: є береза чи ні. Якщо була, то це означало, що дівка на виданні, і може восени чекати старостів.

Деякі дівчата усю ніч не спали. Якщо пізно ввечері помітили, що береза уже стоїть біля воріт, то не відходили від вікна, сторожили свою березу, щоб не забрали.

Траплялися випадки, що хлопці з іншого гурту могли посмішкуватися і забрати березу, якщо вона погано була прилаштована. Тому кожен закоханий хлопець добре прикріплював деревце, щоб бува хтось не вкрав його.

Найцікавіше відбувалося наступного дня. Кожен, ідучи вулицею, оцінював деревце, порівнював його з іншим, якщо в селі було їх декілька. Також намагалися вгадати, хто той леґінь, що приніс березу. Бувало так, що й дівчина не знала, від кого береза, лише здогадувалася. Це додавало інтриги і розпалювало цікавість. Однак для дівчини це був приємний знак.

І нині цей звичай існує у селі Бороняво. Мало того, з метою популяризації цього давнього звичаю з ініціативи завідувача клубу Любові Бонкало і громади села з 2013 року у селі проводять свято «Боронявська береза», яке має дуже давні традиції. Святкують його через тиждень після Великодня на Томину неділю. Це не просто свято, а ціле театралізоване сучасне дійство.

До нього готуються всі боронявці. У переддень молоді хлопці йдуть у ліс, вирубують струнку березу, приносять її на визначене заздалегідь місце, і закопують у землю. Це здебільшого центр села. Дівчата допомагають хлопцям вішати на березу різнокольорові стрічки. У неділю, після вечірні, група молодих хлопців іде селом із гудаками (троїсті музики, до складу яких входять перша скрипка, друга скрипка (контраш), флейта та бубон), співаючи і запрошуючи до берези. До берези спішать дівчата і хлопці, молоді і старі – усі, хто може вийти з домівки.

На площі перед березою розгортається ціле дійство.

Хлопець кличе дівчину на відстані в танець: «Пой, Анцьо, грати».

Усі спостерігають за тим, що відбувається. Адже дуже цікаво: який хлопець яку дівчину запросить до танцю. Деякі дівки на місці не стоять, їх хлопці майже з рук не випускають. А деяких так ніхто і не закличе на танець. Самотні дівки не танцюють, співають. Хлопці і танцюють, і співають. Хтось один із них заспівує, інші підхоплюють. Наприклад:

Та я іду танцювати, пой, Маріко, грати.
Аш не ідеш – беру другу, будеш бановати.

У цей момент дійства часто відбуваються переспіви – змагання між дівчатами і хлопцями, хто більше наспіває коломийок. (Коломийки подаємо у кінці матеріалу).

Танцюють лише хлопці і дівчата. Правда, хлопці дають дозвіл один танець потанцювати і жонатим (одруженим) чоловікам. Це здебільшого загальний та чоловічий танець «Сирба». (Виконується він парами по колу, півколу, по прямій лінії. У кожній області рухи цього танцю варіюються по-своєму і доповнюються різноманітними прикрасами. Широке розповсюдження набув він у Молдавії та Румунії. Сама назва вказує на його близькість із сербським народом).

Раніше у перерві, коли гудаки (музиканти) відпочивали, молодь на спеціально змайстрованій біля берези сцені влаштовувала представлення (виконували уривки із вистав, акробатичні вправи, читали вірші).

Свято коло берези триває аж до пізнього вечора. Після завершення народ розходиться. А хлопці-організатори разом із гудаками ідуть, співаючи, до однієї дівчини на запрошення її батьків, які влаштовують гостину. Молодь співає, танцює, веселиться аж до півночі. Потім гості розходяться по домівках.

Коломийки, які виконують хлопці

Заспіваймо, хлопці, разом, най дівчина чує,
Бо дівчина молоденька тим ся гонорує.

Ай сонце у полудне високо до неба,
Дівча ми ся сподобило, части ми не треба.

Товди сь ми ся сподобила, моя білявино,
Несла воду горі водов та й не попочила.

Ай сночим у тя не бив, бо ня вартовали,
Ай вичур до тя прийду, аж би ня зрубали.

Та аж би ня порубали на кіла, на дека,
Та я тебе не полишу, білявко далека.

Співаночку заспіваю, кой ми веселенько,
Співаночку заспіваю, кой болить серденько.

Напилася ластувачка теплого болота,
Любочково серце в’яне коло мого рота.

Ой та женюся, мамко, беру ластувочку,
Та аби ми залітала коло оболочку.

Та удки ти, білявино, та удки, та удки,
Ци не з тої полонини, де ростут ягудки?

Коло того оборога, коло того моста
Цюльовала, вбоїмала біла дівка доста.

Ай ти, берізко біла, чогось не впувіла,
Коли моя білявина за тобов сиділа.

Ай тече вода, тече вода ріньми,
Не би хлопці за дівками, дівки за леґіньми.

Росте верба над водою, коріння в долину,
Не гадаю, що погину через білявину.

Ай на зеленуй млаці кунь не хоче пасти,
Так ся люблю цюльовати, як циганка красти.

Ой іду вуличками, камінічко лічу,
Та все собі подумаю, де тя, любко, встрічу.

Сади собі, білявино, пуд ворота вербу,
Буду іти вуличками, до тебе поверну.

По садочку хожу, кониченька вожу,
Через тую неньку нежонатий хожу.

Через тую неньку, через рідні сестри
Не можу кохану додому привести.

Дівчинонько мила, тужу за тобою,
Не одну ніченьку просидів з тобою.

Проходив з тобою не одну неділю,
На тебе, дівчино, маю всю надію.

Не глибока криниченька, буду ще копати.
Прийди, любко, по водицю, буду тя чекати.

Закувала зозуленька сім раз на куточку.
Люблю тебе, білявочку, твою подобочку.

Коломийки, які виконують дівчата

Йой, Мигалю, Мигалику, не роби з ня дурня,
Я тя годна зчаровати сім раз до полудня.

Та я собі парадненька коромисло несу,
Бо до мене Іван прийде, принесе березу.

Та уж дай ня, люба мамко, за кого гадаю,
Принесу ти сім раз води з самого Дунаю.

Та не дай ми, любо мамко, ні їсти, ні пити,
Лиш пусти ня, любо мамко, з милим говорити.

Ай такий у ня любко, як цвіток із дині,
Кой ня сночи поцюльовав, солодко ми й нині.

Ей на нашому полі берези високі,
Такі у нас хлопці файні та всі синьоокі.

Ей ішлам через воду, намочилам ногу,
Всіх ім хлопцю зчаловала, одного не можу.

Та коби я, любку, знала, що не буду твоя,
Таке бим ти зілля дала, що умер бись стоя.

Ай у нас у гаговах ягодки цвітутся,
Як тя, любку, не любити, учка ти сміються.

Коли собі, мамко моя, кучері закручу,
Хоть який би син багатий, я го збаламучу.

Ой я файна, люба мамко, як ружа-косиця,
Та на мені хлопці б’ються, бо я чарівниця.

Полюбилам трьох леґінів, полюбилам тайно,
Один Іван, другий Василь, а третій Михайло.

Ой Іванку, прийди зранку, Васильку, – потому,
А ти, сонце Михайлику, не кажи нікому.

Ой подиви, муй миленький, подиви, подиви,
Які гори зелененькі, куди ми ходили.

А я собі заспіваю в нанковськум потоці,
Мене любко зрозуміє, заколе го в боці.

Ай кущова березо, листячко зелене,
Сідаш, любку, вечеряти, подумай за мене.

Цю пісню співають під час свята «Боронявська береза»

Цімборики, пийме тут, бо на небі не дадут,
Бо як з неба зийдеме, по 12 уп’єме.

Приспів

Ой дана сідана, чія любка майфайна,
Ой дана сідана, ай моя майфайна.

Заспівайме в добрий час, як у людей, так і в нас.
У щасливу годину веселити родину.

Приспів

Веселися, родино, бися жито родило,
Жито, жито, пшениця та й усяка пашниця.

Приспів

Ой на горі сніг білий, приснив ми ся муй милий,
Що на білому коні махав ручкою мені.

Приспів

А муй нянько такий був, що мотиков рубав друв,
Я ся в нього не удав, бо я іще не рубав.

Приспів

Гей дівчата, ди йдете, котра за ня пуйдете?
Не пуйдеме ні одна, бо ми собі парадна.

Приспів

Ой дай, Боже, в добрий час, як у людей, так і в нас.
У щасливу годину веселити родину.

Приспів

Цікаво, що звичай дарувати «майку», як її називають, побутує і в селі Климовиця Іршавського району. Лише якщо у селі Бороняво прикрашають берізку, то у Климовиці – ялицю. Але спочатку обчищають стовбур від кори, щоб він був білий, залишаючи з гілочками лише вершечок розмірами метр-півтора. Цю ялиночку і прикрашають стрічками. Прилаштовують так само біля воріт.

Звичай виставляти прикрашені берізки, очевидно, мав значне поширення на Закарпатті. Так, у селі Хижа Виноградівського району побутував звичай прикріплювати майфи (здебільшого – прикрашені березові гілки) на дахах будинків.

А, наприклад, у селі Вишково хлопець іде до дівчини лише з прикрашеною гілочкою берізки, зазвичай замовляє для неї серенаду.

Але найцікавішою для мене завжди була розповідь моєї мами, Марії Хланти (Янчик), 1947 р. н., уродженки села Округла Тячівського району про першотравневі майфи. У ніч на перша травня (маюш елшеє) дорослі леґіні непомітно ставили берізки (майфо), прикрашені різнокольоровими паперовими стрічками, біля хат, де жили вподобані дівчата. Траплялися майфи різної висоти, інколи – велетенських розмірів, які ледве несли декілька леґінів. Їх закопували і прикріплювали гвіздками до воріт. Коли хтось випередив майфою, то інший леґінь з друзями викидав її за село і ставив свою. Бувало, що донькам місцевих корчмарів на сміх замість майфи приносили облуплену вербу і ставили її у кінці їхнього городу. Опівночі починалися серенади (иєлі зене). Леґіні підходили під вікна коханих і тихо співали зазвичай угорських народних (іноді українських пісень), награвали мелодії самі або наймали хороших сільських музикантів і співаків. Коли починали співати, дівчина запалювала біля вікна сірник, даючи знак, що їх чує. Після виконання програми вона відчиняла вікно і частувала музикантів. Співаки і музики йшли далі, а хлопець залишався ще трохи поговорити (дішкуралні) з дівчиною через вікно.

Сподіваємось, що цьогоріч на Великдень, проїжджаючи селами краю, матимемо змогу споглядати біля воріт не одну прикрашену берізку.

Матеріал підготувала Марина ОФІЦИНСЬКА,
завідувач редакційного сектору
Обласного організаційно-методичного центру культури