Дорога неблизька – 230 кілометрів до нових друзів. З одним колективом цього села ми познайомилися на схожому фестивалі у білоруському Бобруйську. Мав він ліричну назву «Барвінкова Камйонка». Коли знайшли його у програмі цьогорічного фестивалю, радості не було меж.

Директор Кам’яницького будинку культури Віра Стегура раділа чи не найбільше. Їй, досвідченому культпрацівнику, особливо припала до серця гра словацьких музикантів. Казала, що ноги самі просилися до танцю.

А танцювати нині у Кам’яниці вміють, здається, всі. У колективах художньої самодіяльності беруть участь діти, підлітки і навіть пенсіонери. У цьому   чимала заслуга хореографів  Людмили Петрецької і Михайла  Шютєва.

У дорозі чекало на нас чимало несподіванок. У рідних Карпатах вже літо, а в гірських селах Словаччини нас зустріли холод, злива і град, який безконечно періщив по вікнах автобуса. Наш водій Юрій Барзул не на жарт засмутився: глиняні потоки заливали дорогу з усіх боків з такою силою, що колеса раз у раз різали жовту багнюку. Потроху злива вгамувалася, і всі зітхнули полегшено.

– Не переживайте, – заспокоювали один одного артисти. – Ми веземо словакам сонце, а заодно літо. А мені подумалося, що цього разу нема з нами маленької Софійки Луканюк, яка постійно їздила з самодіяльними митцями. Називали її добрим талісманом колективу. Дівчатко знає чи не весь репертуар артистів, і поки мати Галина та батько Владислав виспівували і витанцьовували на сцені, вона уважно спостерігала.

Ансамблі «Материнка», «Фанати «Материнки», «Вишиванка» у повному складі їхали до нового села-побратима.

Перші враження: навколо все насичене красою, відчутний затишок і добробут. Дороги рівнесенькі, поля доглянуті. Із землі подекуди виглядали картопля та кукурудза. Вздовж дороги цвіли бузок і піони. Повсюди – сонячні батареї. І ніяких парканів!

Спостерігаю за моїми супутниками. Ось сидять подружні пари Тетяна та Юрій Гиричі з сином Антоном, Оксана та Анатолій Кузьми, Розалія та Владислав Бруженяк, Оксана і Віталій Повхани, Сніжана і Валерій Стегури, ще одна пара Стегурів – Віра та Юрій, Марія та Михайло Мазюти, Тетяна та Сергій Раховські... Василь Ковальчук, головний інженер Кам’яницького кар’єроуправління, який співає у «Фанатах «Материнки», розповідав, яка родинна атмосфера панує в колективі. І всі в один голос згадували, що заслуга в цьому колишньої  сільської голови Марії Коваль-Мазюти.

Принагідно дивимося в автобусі фільми, відзняті на різних сільських святах у Кам’яниці. З динаміка линуть слова пісні: «Не забудь помолитися Богу, бо в молитві надія і сила. З молитвою легшою буде дорога, із молитвою будеш щаслива». До речі, наша поїздка  почалася піснею-молитвою «Отче наш» – ініціатива тої ж Тетяни Раховської. Її прекрасний голос торкався найпотаємніших куточків душі. Нашому району дійсно поталанило, що талановите подружжя працює на Ужгородщині.

Нарешті доїхали до Камйонки. Зупинилися в затишному пансіонаті для спортсменів у селі Орябина. Обидва села невеликі – до тисячі мешкан ців кожне, але прекрасне транспортне сполучення не відділяє їх від великих сіл та міст.  Водії розповіли, що кожен має прибуткові, менш прибуткові і обов’язково збитковий рейси. Інколи доводиться везти двох-трьох пасажирів. І в жодному разі не відмовиш чи зірвеш графік.

Фестиваль у Камйонці збігся з відкриттям нової сцени в місцевому амфітеатрі. Старос-та Юрай Єдінак, відкриваючи дійство, зазначив, що сцену звели на кошти Євросоюзу. У цей же проект був включений, до речі, і ремонт клубу в наших Руських Комарівцях. Серед публіки ми побачили і тамтешнього сільського голову Віталія Білака з дружиною. Потім Камйонський староста розповів, що їх єднає давня співпраця, пов’язана саме з цим проектом.

Неподалік височіють Низькі Татри. Особливо гарними вони видалися другого дня, коли дійсно весна перейшла у літо і всі говорили, що закарпатці  привезли до місцевих сонце.

І першого, і другого дня наші самодіяльні колективи виступили прекрасно. Івану Тужеляку, завідувачу відділу міжнародних зв’язків та нацменшин Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури, це було особливо приємно: значить, не помилилися у  виборі колективів для участі у фестивалі.

І «Материнка», і її «Фанати», а також «Вишиванка», вразили всіх своєю майстерністю, артистизмом. Танцювали так, що, здавалося, нова сцена не витри-має. Ще б пак, танцював і сам майстер хореографічного мистецтва Михайло Шютєв. Виступ фанатів «Волошин», танці «Гуцульський», «Сокачки», «Раківчанка», «Бубнарський» оцінили найвищими балами.

Голова Центральної ради союзу русинів-українців Словацької Республіки Петро Сокол не скупився на похвалу. Ми з водієм Юрієм Барзулом апло-дували чи не найгучніше: гор-дість переповнювала серця.

Порадували й виступи поляків, сербів, самих господарів та інших учасників фестивалю.

Чудово виступила заслужена артистка Словацької Республіки Марія Магошкова з Пряшева, серб Петро Закамарок із села Інджія. Він же – голова товариства русинів-українців Сербії «Калина». Його предки колись переїхали в чужі краї з Тернопільщини. У сім’ї свято берегли українську мову. Петро з сім’єю – це вже третє покоління цієї родини. Усі пісні, які співав Петро, він чув від бабусі та матері. Тепер вже й сам пише пісні. І також українською.

Вперше такий фестиваль словаки провели у 1965 році у Старій Любовні, згодом його  постійним місцем стала Кам-йонка. Нова сцена в амфітеатрі стала своєрідним дарунком до п’ятдесятирічного ювілею фес-тивалю.

Тепер у Словацькій Республіці, згідно з переписом, проживає 49 тисяч русинів-українців. Раніше їх було майже 200 тисяч. Багато з них асимілювалися, виїхали в інші країни. Але, з розповідей наших нових друзів, українській діаспорі тут живеться непогано. Фестиваль фольклору, приміром, фінансував словацький уряд. Відчувається і поміч Євросоюзу. У селах зберегли колективні господарства, де утримують велику кількість худоби. Зарплати сягають 500–600 євро. Кажуть, мало...

Багато цікавого чекало наступного дня. Смакували місцеве пиво, яке ще в ХV столітті вперше виготовили у замку Великий Шариш. Побували у містечку Червений Клаштор на річці Дунаєць, на другому березі якого вже Польща. Раніше думала, що водні спуски є лише на рідній Тисі. Виявилося, що і на Дунайцю – теж. Неможливо було відмовитися від спокусливої пропозиції спуститися на плотах, котрі мало чим нагадували наші бокори. На носі плавзасобу –  гілки сосни. Така собі ароматерапія. Хвилі обливають гілки водою, і повітря насичується цілющими пахощами.

Навколо – чудернацькі скелі. Чітко видно Три корони. Легенди розповідають про трьох сестер-царівен, які закохалися в одного монаха і скам’яніли від тої любові. Словаків з поляками єднає міст через Дунаєць. Побували в Польщі і ми. Згодом, проїжджаючи Стару Любовню, побачили стародавній замок, який заснували князі Любомирські у 1311 році.

Ось так кам’яницькі артисти провели минулі вихідні. Надбали нових друзів, запросили до себе в гості. Адже і їм є що показати.

Просили артисти подякувати за цю прекрасну подорож начальнику управління культури облдержадміністрації Юрію Глебі та депутату обласної ради Сергію Ковачу.

Марія Підгорна
Камйонка–Ужгород
газета "Вісті Ужгородщини" №20, 2015 рік