Народився Микола Попенко 28 червня 1930 року у сім’ї зв’язківця. Виростав майбутній музикант у багатій на фольклорні традиції Рахівщині. У дитинстві був оточений народною музикою, яку чув удома, на вулиці, на весіллі. У його великій багатодітній родині мама чудово співала, а батько грав на різних музичних інструментах. Маючи від природи гострий музичний слух і добру пам’ять, напрочуд швидко зростав потяг до співу, бажання грати на музичних інструментах. Тому й не дивно, коли хлопчина підріс, самостійно здобув певні музичні навички і прийоми гри на музичних інструментах: грав на гармошці в клубі на танцях, а на цимбалах – на весіллі, з успіхом співав у шкільному хорі, танцював у самодіяльному ансамблі пісні і танцю «Карпати» Рахівської картонної фабрики.

Народна музика розбудила творчу фантазію юнака і привела до Ужгородського музичного училища. Ставши студентом у 1953 році, організував оркестр народних інструментів при Ужгородському палаці піонерів. Професійну диригентську освіту продовжував здобувати у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка. На формування його диригентських обдарувань помітний вплив мали Євген Вахняк, Микола Колесса, Павло Муравський та інші.

Після закінчення консерваторії отримує направлення у Львівську спеціальну музичну школу-десятирічку на посаду заступника директора з навчальної роботи. У травні 1964 року – художній керівник і головний диригент заслуженого Закарпатського народного хору Михайло Кречко запрошує Миколу Яковича на посаду диригента.

Двадцять два роки Микола Якович працював диригентом, художнім керівником та головним диригентом заслуженого Закарпатського народного хору. З 1986 року він старший викладач, керівник студентського та викладацького хорів, один із організаторів чоловічого  вокального квартету «Цімбори» Ужгородського коледжу культури і мистецтв. Згодом – керівник народного самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Дружба» Ужгородського районного будинку культури, народного вокально-хореографічного ансамблю «Писанка» Ужгородського міського будинку культури.

Період творчої діяльності Миколи Яковича на посаді художнього керівника і головного диригента пов’язаний із професійним ростом колективу. Уміло поєднуючи старовинні місцеві співацькі традиції, виконавську манеру обдарованих співаків, своєрідну інтерпретацію колоритної закарпатської народної пісні з європейськими академічними нормами, Микола Попенко не тільки зберіг кращі виконавські традиції, але і примножив їх.

Варто відмітити, що Микола Якович став художнім керівником у той час, коли колектив був у прекрасній творчій формі, еталоном виконавської майстерності. У 1959 році Закарпатському народному хору присвоєно почесне звання заслуженого колективу України. Це було перше присвоєння такого високого звання в  Радянському Союзі. А в 1967 році колектив став лауреатом Всесоюзного конкурсу з дипломом першого ступеня.

Перед новим художнім керівником і головним диригентом прославленого колективу відкрилося широке поле організаторської і творчої діяльності: підготовка нових концертних програм, тривалі гастролі в союзних республіках колишнього Радянського Союзу, виконання виробничого плану – 14 концертів на місяць, коли колектив на базі, записи на грамплатівку, зйомки фільмів, виступи по телебаченню, участь у роботі журі на творчих звітах районів.

Важливим моментом диригентського хисту є досконале розуміння природи хорового звучання, глибоке проникнення в задум твору, його стиль, часто бути першовідкривачем.   Його жест скромний, але емоційний і позбавлений зовнішніх ефектів, дуже виразні штрихи. Артистам хору від першого диригентського змаху ставав зрозумілий темп, характер, динаміка виконуваного твору.

Завдяки максимальній самовіддачі, рівновазі почуттів і розуму, толерантності керівника під час репетицій хору панувала дружня атмосфера, артисти відчували легкість творчого процесу.

Репертуарна політика професійного колективу постійно контролювалася партійними структурами та Міністерством культури. Кожна нова програма приймалась обласною художньою радою, на її здачу запрошувалися представники відділу пропаганди й агітації обкому компартії, працівники Міністерства культури та провідні фахівці хорового мистецтва України. Після всебічного обговорення програма приймалася відкритим голосуванням, на надрукованій програмі Міністерство культури ставило штамп «Дозволено до виконання». У програмі суворо регламентувалася кількість народних пісень, велика кількість їх розцінювалася як прояв патріархальщини. У таких ситуаціях Микола Якович завжди був на висоті, духом не падав, не боявся захистити народну пісню. Художній керівник велике значення надавав включенню до репертуару хорових творів сучасних українських композиторів. 25 лютого 1983 року в залі Закарпатської обласної філармонії відбулося перше виконання масштабної і художньо довершеної кантати Дезидерія Задора «Карпати», яка стала великим творчим досягненням керівника і його колективу, однією із значних подій у музичному житті Ужгорода в концертному сезоні 1982–1983 років.

Микола Якович не тільки талановитий диригент, але і композитор. Будучи студентом Ужгородського музичного училища, почав писати перші авторські музичні твори під керівництвом Дезидерія Задора та Степана Мартона, але професійну композиторську освіту здобув під час навчання у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка, де наставниками були Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольський, Адам Солтис.

Студентом консерваторії написав твір на власний текст «Пісня про Карпати», яку включила до репертуару Львівська державна капела «Трембіта» під керівництвом відомого хорового диригента Павла Муравського. На його ж прохання студент третього курсу зробив переклад «Поеми» Зденека Фібіха для мішаного хору, обробку української народної пісні « Там, де Ятрань круто в’ється» та аранжування «Верховино, мати моя» Михайла Машкіна для акапельного виконання. Його оригінальні хорові твори, численні обробки закарпатських народних пісень, інструментальна музика стали справжньою окрасою концертних програм Державного академічного заслуженого Закарпатського народного хору, Державного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю (Івано-Франківськ), Піддуклянського українського ансамблю пісні і танцю (Словаччина), Ужгородського академічного камерного хору «Кантус», солістів Закарпатської обласної філармонії та багатьох колективів художньої самодіяльності нашого краю.

Солідними творчими доробками є два томи збірок «Хорові та вокальні твори» (2007, 2010), які вміщають понад 200 творів на слова поетів-піснярів та низку обробок народних пісень. Миколою Яковичем написано понад 600 творів.

До 85-річного ювілею ним підготовлено нову збірку вокально-хорових творів. Віриться, що видання гідно репрезентуватиме творчість талановитого українського композитора.

Твори Миколи Попенка звучали в престижних концертних залах України та за її межами: Палаці культури «Україна» в Києві, Київському оперному театрі, Кремлівському палаці з’їздів, концертному залі імені Петра Чайковського, Берлінської та Дрезденської філармоній, на декадах української літератури і мистецтва в союзних республіках колишнього Радянського Союзу.

Чим для нас цікава музична творчість Миколи Попенка? Насамперед тим, що вже понад п’ятдесят років звучить у нашому краї та за його межами. Вона пройнята світлим, радісним, сонячним змістом. Героєм його творів є людина, яка понад усе любить свій рідний край, вболіває за його долю.

Зачарований скарбами народної пісні Микола Якович віддав багато сил і енергії збиранню, збереженню, розшифровці, обробці та пропаганді безцінних творінь народу. Вони відкривають ще одну сторінку творчого життя як фольклориста. Для нього важливо відшукати фольклорний матеріал, який ще не звучав зі сцени і не видавався друком. Його численні обробки народних пісень стали золотим фондом Закарпатського народного хору, серед них: « Ой у саду ружа посаджена», «Іванку, Іванку, з того боку ярку», «Ой, засвіти, місяченьку», «Чорні очка, як терен», «Місяцю-королю», «Не спала я сеї ночі», «Тиха вода» та низка інших. Звідси вони потрапляли в професійні та самодіяльні хорові колективи області та України.

На основі закарпатських народних пісенних і танцювальних мелодій ним створені авторські вокально-хореографічні композиції «Гоя, дюндя, гоя», «Ми із Закарпаття», «Гуцульські візерунки», «Шовкова косиця». Деякі пісні композитора-фольклориста стали народними. Зокрема, «Кажуть люди» на слова Василя Діянича.

Крім цього, написав низку інструментальних п’єс для фортепіано, скрипки, цитри, ксилофона, оркестрів народних та духових інструментів, камерного оркестру, в яких чітко простежується вплив народнопісенних інтонацій і танцювальних ритмів.

Завдяки старанням Миколи Яковича за 60 років ним записано понад 700 народних пісень. Окремими виданнями з’явилися різножанрові фольклорні збірки «А ми собі заспіваймо» (1988), «Розмарія» (1989), «Співає «Писанка» (1992), «Сонце з сердець», «Співає Віра Баганич» (2001), «Білі лебеді» (2009). Для двох збірок «Ой видно село» (2003) та «Пісні Іршавщини» (2005), запис текстів та мелодій Івана Хланти, розшифрував 425 народних пісень. Згадані видання є важливим вкладом у розвиток закарпатської фольклористики.

Диригентську, композиторську і фольклорну творчість митець успішно поєднував з багаторічною педагогічною діяльністю на посадах старшого викладача Ужгородського коледжу культури і мистецтв та Ужгородського факультету Київського національного університету культури і мистецтв. Сам факт, що доля видатного музиканта, тісно пов’язана з навчальним закладом, мала велике пізнавальне і стимулююче значення, викликала інтерес у студентів глибше пізнати історію хорового мистецтва нашого краю.

Микола Якович викладав диригування, читання хорових партитур, розшифровку народних пісень, керував студентським та викладацьким хоровими колективами. На уроках у кожного студента виявляв задатки, розвивав їх, уважно спостерігаючи за формуванням молодого хормейстера. Цю благородну роботу він проводив постійно, терпеливо і наполегливо. Стараючись всебічно розвинути студента вимагав від них відвідувати концерти, театральні вистави, репетиційні заняття професійних і самодіяльних хорових колективів.

Студенти любили свого викладача за інтелігентність, порядність, яка була у всьому – в ставленні до музики, до людей, до виконання обов’язків.

З його переходом на педагогічну роботу в Ужгородський коледж культури і мистецтв пожвавилась увага і до народної творчості серед викладачів та студентів. Микола Якович став ініціатором створення фольклорно-етнографічної лабораторії, відео- та фонотеки в навчальному закладі. А помічниками в цій справі були його колеги по педагогічній роботі Наталія Петій-Потапчук, Петро Сокач, Михайло Петрушевський, Павло Пинзеник, Марія та Михайло Заяць, Валентина Рівіс, Тиберій Грушовський, Василь Турянин, Олександр Карбованець та інші. Саме вони на той час визначали творче обличчя навчального закладу.

Микола Якович виховав багато здібних хормейстерів, які працюють у професійних та самодіяльних хорових колективах, викладачами дитячих шкіл мистецтв, учителями музики загальноосвітніх шкіл, серед них: Володимир Гірник – художній керівник Закарпатської обласної філармонії, Анатолій Завальнюк – професор кафедри музичного мистецтва Вінницького педагогічного університету, Михайло Копилевич – диригент Львівського оперного театру та інші.

Крім усього сказаного треба додати, що перу Миколи Яковича належать цікаві дослідницькі мистецтвознавчі праці в галузі музично-хорового виконавства, фольклористики тощо.

У нашому краї та за його межами Микола Попенко шанована людина: почесний громадянин міст Ужгород і Рахів, лауреат обласної премії імені Дезидерія Задора, засновник і почесний голова обласної організації Національної Ліги українських композиторів, постійний член журі багатьох обласних та всеукраїнських конкурсів музичного мистецтва. А його диригентсько-хорова діяльність, яку він проніс через усе життя, давно стала надбанням нашої духовності, примножує славу нашому краю, отримала широкий резонанс та визнання за його межами.

Бажаємо ювілярові міцного здоров’я і творчого довголіття на многії і благії літа.

Михайло МИТРОВКА,
заслужений працівник культури України