Мета фестивалю – збереження та розвиток самобутнього народного мистецтва лемків, їх звичаїв та обрядів, а також популяризація туристично-рекреаційних можливостей нашого краю і його мешканців. Урочистим моментом є запалення ватри на початку свята.

Організаторами першого фестивалю виступили голова Закарпатської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Василь Мулеса та Великоберезнянська райдержадміністрація.

Учасниками фестивалю є колективи художньої самодіяльності лемківських осередків не лише Закарпаття, а й Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Словаччини, Сербії та інших регіонів, де компактно проживають представники цієї етнографічної групи.

У програмі фестивалю виставка виробів майстрів народних художніх промислів (вишивка, різьба по дереву, художні полотна тощо), а також виступи аматорських художніх колективів, які виконують твори лемківської спадщини.

Історична довідка

Ле́мки – етнографічна група українців. Мешкали в українських Карпатах (по обох схилах Східних Бескидів) між ріками Сян і Попрад у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Внаслідок операції «Вісла» 1947 року більшість лемків було переселено на територію УРСР, а решту – на північно-західні землі Польщі.

Уперше назву «лемки» ввів у історію та літературу Йосип Левицький у передмові до власної «Граматики руської або малоруської мови в Галичині» (1831). Згодом цю назву вжили Олексій Торонський, Володимир Хиляк та інші. Відтак самі лемки та їхні сусіди почали називати свою етнографічну територію Лемківщиною.

Найбільшим у світі лемківським фестивалем є «Лемківська Ватра» у польському селі Ждині. В Україні лемківський фестиваль «Дзвони Лемківщини» відбувається щороку у місті Монастириська.

Лемківщина – найзахідніший край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається річка Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до річки Боржава – на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є річка Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить сьогодні до України (частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина – вся північна Лемківщина – належить до Польщі, а південно-східна – Пряшівщина – до Словаччини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов’янське плем’я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже у наш час, коли після Другої світової війни внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з прадідної землі і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Але попри всю винятковість складності історичної долі, багатовікових асиміляційних потугах сусідів, які, до речі, продовжуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в новіший час – українці, яким підкреслюють історичну приналежність до східнослов’янської спільності й органічну етнокультурну єдність із українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків – один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія. (Джерело матеріалу: С.А.Макарчук  «Етнографія України»: навчальний посібник).